А була ж іще і Таша-Таїса – технолог по соках-водах, яка для підвищення потенції підгодовувала мене вареною кукурудзою, молодими качанами, й Жанка – редакторка журналу по коньяках, яка швидко п’яніла, а тоді казала: «Роби зі мною, що хочеш». Щастило мені того літа на спеціалісток із напоїв. Напевне, то був сигнал, знак зверху, тобто ще один знак, але що з того?..
Досі шкодую, що довелося втягнути у ті свої тодішні переїзди і друзяку Джона, але що вже тепер?.. Я і самому Джонові про це казав, на що він мені не без дотепу відповів, мовляв, якщо вже шкодувати, то треба починати із самого початку, або ще краще – одразу повіситися. Або не шкодувати ні про що і ніколи. Тоді я не надав цим Джоновим словам значення, але трохи пізніше таки згадав, що коли вони з Інкою розлучалися, то й справді була якась темна історія зі спробою повішання. Деталей не знаю, та і не хочу знати.
А моя київська просто Марія й досі живе під тим самим дахом на своїй Сошенка, викладає хореографію у приватній школі і, мабуть, так само, як я її привчив, у вихідні від кінцевої тролейбуса ходить гуляти до соснового лісу і в інший бік – до Дніпра, де ми ловили на спінінг густеру. У період моєї душевної рівноваги ми, пригадую, якось навіть через усе місто їздили у Голосіїв. Але там, у парку, надто вже смердючий ставок, та ще й під кожним кущем бухаловка.
Частіше обирали маршрут на лівий берег чи у ботанічний сад. У скверику напроти будинку із куполом на Грушевського також є пам’ятний для мене дуб; це коли ми з Орком їздили на Помаранчеву революцію, то я тоді обрав собі місце стояння коло нього, а Орко – біля мене. Тоді й Джон, і Паша, і Йосип з Ростиком, звичайно, і Вершенко, і лікар Сашко Ляшко, й інші – всі ми там були, під тим дубом і помаранчевими стягами довкруг нього… Але зараз там забагато очей, та й відеокамер також. А ще мені, коли якось із Марією заходили до її колєжанки на філфак, упав в око дуб у дворі жовтого корпусу університету, також нічогенький, років під сто п’ятдесят, як мінімум. Але що, як там охорона на вході? І краще, звичайно, це той наш ліс за Об’їзною. Від кінцевої тролейбуса і до кінця по Сошенка, а потім пішохідним місточком, з обов’язковим поцілунком на його серединці, над машинами, що шуготять по шосе, – і таких столітніх дубів і сосен навіть у ботанічному не побачиш.
Ось така-от лажа. Травити душу спогадами – тепер це виглядає саме так. Можливо, і хвороба моя саме від спогадів? І не лише моя. Хоча дехто, це я точно знаю, тільки спогадами і лікується.
янгол на снігу
У десятому класі я зламав свої лижі на самому початку зими, точніше, зламав лише одну, але що ж тоді робити з другою – також невідомо? Зламав по-дурному, коли пізно увечері, можна сказати, навіть уночі, такої собі, майже за Гоголем, ясної зимової ночі надумав, поки ніхто не бачить, потренуватися у «стрибках із трампліна», що був на горбі за нашим городом. Хлопці там зробили щось схоже на трамплін: наморозили снігу з льодом десь на метр заввишки, а при стрімкому розгоні із вершечка горба в напрямку лісу – це ще й як підкидало, летів