Аліса в Задзеркаллі. Льюис Кэрролл

потічків.

      * * * * * *

       * * * * *

      – Квитки, будь ласка, – сказав Провідник, засуваючи голову крізь вікно.

      Наступної ж миті всі витягли квитки: вони були розміром із самих пасажирів і трохи не переповнили вагон.

      – Нумо, нумо! Покажи свій квиток, дитино! – продовжив Провідник, люто зиркаючи на Алісу. І сила-силенна голосів дружно сказала («Наче хоровий приспів у пісні», – подумалося Алісі):

      – Не змушуй його чекати, дитино! О, його час коштує тисячу фунтів за хвильку!

      – Боюся, у мене немає квитка, – зляканим тоном мовила Аліса, – там, звідки я з’явилася, не було каси.

      І знову хор голосів продовжив:

      – Там, звідки вона з’явилася, для каси не було місця. Земля там коштує тисячу фунтів за дюйм.

      – Не треба виправдовуватися, – сказав Провідник, – тобі слід було купити квиток у машиніста.

      І ще раз хор голосів продовжив так:

      – Це чоловік, що веде потяг. О, тільки один дим із труби паротяга коштує тисячу фунтів за клубок!

      Аліса подумала до себе: «Який сенс із ними говорити?» Цього разу голоси не приєдналися, бо вона нічого не сказала, але, на її превеликий подив, усі вони ПОДУМАЛИ хором (сподіваюся, ви розумієте, що таке «ДУМАТИ ХОРОМ», бо Я маю зізнатися, що геть не тямлю): «Краще взагалі нічого не кажи. Мова коштує тисячу фунтів за слово!»

      «Мені сьогодні насниться ця тисяча фунтів, їй-богу насниться!» – подумала Аліса.

      Весь цей час Провідник дивився на неї, спершу крізь телескоп, потім крізь мікроскоп, а згодом – крізь театральний бінокль. Зрештою він сказав:

      – Ти їдеш не в той бік, – зачинив вікно і пішов.

      – Така маленька дитина, – сказав джентльмен, що сидів навпроти (він був одягнений у білий папір), – має знати, куди вона рухається, навіть якщо не знає власного імені!