– За саму печінку ви мене сьогодні зачепили, – сказав він тричі цілуючись, – водою нас тепер не розіллєш: побратими на все життя. Шкода тільки от що патякають люди про віру: один руський, інший – єврей. Яка різниця? Була б душа спільна, як у нас з вами. А ось Х. – той інша справа: у нього душа єврейська. Підла ця душа…
Анна Михайлівна виявилася зблизька зовсім моложавою пані з дивними добрими очима; дуже вибачалася за витівку дочки – «вам не до старих, ви хочете танцювати». Я правдиво пояснив, що ще в гімназії вчитель танців Цорн прогнав мене з класу, виявивши, що я ніяк не можу осягну- ти різницю між кадриллю і вальсом на три па. Ми сиділи в куточку за фікусом і розбалакалися; причому я спочатку намагався вести бесіду галантно («моїй дочці скоро двадцять» – «хто вам, пані, дозволив вийти заміж у підготовчому класі?»), але вона просто відмахнулась і без церемоній відразу перевела мене в дитячу:
– Слухайте, я дійсно хотіла з вами зустрітися. Мій чоловік знав вашого батька колись, на Дніпрі; ми часто про вас говоримо, і я хотіла вас запитати: чого ви, людина здібна, тиняєтесь без фаху?
Для першого знайомства це було дуже образливе питання; але в неї був особливий хист (потім ще більшою мірою я знайшов його в Марусі) говорити найнедоречніші речі якось по-милому, немов їй усе можна.
– Без фаху? Та я вже стільки років газетяр.
Вона подивилася на мене з непідробним подивом, немов я сказав, що ось вже десять років стрибаю на одній нозі.
– Це ж не кар’єра. Писати можна ще рік, ще два; не можна усе життя писати фейлетони. Ігнац Альбертович (це мій чоловік) залюбки влаштував би вас до себе в контору; або подумайте про адвокатуру; або ще щось, тільки не можна ж бовтатися людині у повітрі без справжнього заробітку.
Я було став доводити корисні якості мого ремесла, але відчув, що не допоможе йому захист; в її уяві про соціальні сходини просто не було для нього щаблини; за старих часів, кажуть, так дивилися всі порядні люди на акторів; або, можливо, це проявився атавізм єврейський, і моє заняття здавалося її чимось на кшталт професії меламеда[27], за яку береться людина тому, що нічого іншого не знайшлося. Я кинув апологію і перейшов у наступ:
– Відвертість за відвертість. Я знаю двох ваших дітей: цю старшу панянку і Серьожу. Скажіть: як у них прищеплюються ваші розсудливі поради? Обидва вони диво, але дещо, боюся, не на ваш смак…
– О, це інша річ. Вони мої діти; я скоріше на дах гуляти полізу, ніж стану їм радити.
– Як це так?
– Остання людина, кого будуть слухати, це мати або батько, все одне. У кожного покоління повторюється трагедія батьків і дітей, і завжди одна й та сама: саме те, що проповідують батьки, одного чудового дня виявляється дітям остогиділо, разом і батьки остогиділи. Дякую, не хочу.
«Розумниця