Війна. Андрей Курков

магазин. Мешканці будинку довго воювали з цим бізнесменом, у якого немає ніяких документів на підвал, викликали загін «Самооборони». Поки два революційні загони з’ясовували відносини, до будинку по вулиці Халтуріна, 23 приїхала й озброєна міліція, яка залишалася поруч, але не втручалася в конфлікт між жителями будинку, бізнесменом, «Правим сектором» і «Самообороною». Кілька революціонерів постріляли в повітря, намагаючись довести пострілами свою правоту. Але, врешті-решт, усе завершилося мирно. Бізнесмена змусили стати на коліна перед мешканцями будинку та пообіцяти, що він більше не намагатиметься захопити чужу власність. Після цього міліція попросила закінчити конфлікт і обидві групи революціонерів розійшлися. Зброї у них не забирали, в міліцію нікого не запрошували. Просто стало тихо. Але коли пролунали перші постріли, виховательки дитячого саду, розташованого в сусідньому будинку, почали нервово дзвонити всім батькам і просити їх терміново приїхати й забрати дітей додому. Як і дзвонили і моїм друзям, і вони, тремтячи від хвилювання та страху за дитину, бігли до дитячого садка і забирали звідти свого хлопчика Артемка.

      Незважаючи на все, що відбувається, я почав краще спати. Учора лікар-окуліст прописав мені краплі для очей: після майже трьох місяців без нормального сну в мене почав падати зір. Я вже тримаву руці папірець із назвами крапель і вітамінів, які слід було купити, а лікар мене не відпускав, питаючи: «Що ж тепер буде? Як житимемо далі?»

      Увечері того ж дня я зайшов до свого київського видавця, і ми сіли з його дружиною і з ним, утрьох, за маленький столик, налили по чарці горілки, поставили на столик оселедець, смажену рибу, солоні огірки. За вікном вирував незвично сильний для Києва вітер, який кидав дощ на скло вікон і балконних дверей. Ми зустрічаємося так у мого видавця, як мінімум, раз на тиждень. «Заспокійливі зустрічі» замість заспокійливих ліків для нього і його дружини. І ті ж запитання: «Що тепер робити? Як жити далі?» Видавництво не працює, українська держава ще за Януковича заборгувала йому багато грошей. Давно немає чим платити зарплати працівникам і за оренду приміщення. І щодня він думає, що пора закривати видавництво взагалі. Але щоранку все одно йде на роботу.

      Я, як і раніше, майже щодня ходжу на Майдан і на Грушевського, де все ще стоять барикади, засипані квітами на пам’ять про загиблих. Тепер по цій вулиці вже можна проїхати на машині до парламенту й далі, але проїзд у барикадах зроблено вузький – тільки для однієї машини. І тому рух іде то в один бік, то в інший. Але незважаючи на те, що це одна з найбільш центральних вулиць, машин тут мало. Водії звикли об’їжджати центр. До барикад продовжують приходити люди, поруч з барикадами в наметах продовжують жити майданівці. Тепер уже незрозуміло: хто з них був тут із самого початку протестів, а хто приєднався після перемоги над режимом Януковича. Уночі на Майдані та на Хрещатику багато молоді. Вони сюди приходять парами – хлопці та дівчата, одягнені в камуфляж, іноді з дерев’яними