Дивна пара привела його до чотириповерхового будинку. Тут біля входу він помітив дві сім’ї з маленькими дітьми і ще одну старшу дитину – в інвалідному візку. Поруч із візочком – добре одягнена чорношкіра жінка. Не мати, адже дитина була білою.
Чоловік і рудоволоса зайшли всередину. Андрюс залишився зовні. Поки стояв біля подвійних скляних дверей, усередину зайшов і «джинсовий хлопець» із торбою, з якої стирчали загнуті носаки величезних клоунських черевиків. Пішов слідом за молодою жінкою в чорних шкіряних штанях і такій же шкіряній куртці, котра несла у лівій руці мотоциклетний шолом, а в правій – пакет із супермаркету «Франпрі».
Сутінки вже опустилися на Париж, на його п’ятнадцятий квартал, на рю де Севр і на госпіталь «Нектар». У всіх вікнах чотириповерхового корпусу світилося. Все більше людей заходило в подвійні скляні двері і виходило з них. І Андрюс перестав стежити за вхідними та вихідними. Але тут його увагу відволікла вже бачена раніше пара – чоловік у коричневому пальті та рудоволоса маленька жіночка в білій куртці і з синьою спортивною торбою-сосискою на плечі. Вони вийшли і зупинилися поруч із ним, дружньо теревенячи французькою. Жінка натягнула на руки білі шкіряні рукавички. Потім обоє витягнули свої мобільники, вона продиктувала чоловікові в коричневому свій номер, той тут же набрав і з її мобільного полилася мелодія пісні Don’t worry, be happy![16]
Андрюс усміхнувся.
Музика стихла, мобілки повернулися в кишені господарів. Чоловік і жінка обмінялися ще кількома фразами, після чого в руках чоловіка з’явився гаманець. Він вийняв із нього двадцять євро і простягнув їй. Кивнув на прощання і попрямував до арки, що виходила на вулицю. Жінка залишилася. Озирнулася на всі боки й Андрюс раптом відчув, як вона зупинила на ньому свій погляд. Хлопець стояв за три кроки.
Вона підійшла і спитала щось французькою.
– Pas Français, – завчено повторив Андрюс свою універсальну відповідь на будь-яке питання, поставлене йому французькою.
Вона показала жестом, що просить цигарку.
Він похитав головою.
Розділ 22. Десь між Зґожельцем і Герліцем
До кордону з Німеччиною залишалося двадцять два кілометри. На машині – хвилин двадцять, не більше. Яскраве блакитне небо завдяки особливій, кришталевій прозорості промерзлого повітря відбивалося в снігу, як у люстерку.
Затишний дерев’яний зруб автобусної зупинки захищав від холодного вітру. Кукутіса сюди підвіз місцевий лісник, старий добродій, на доглянутому зеленому «полонезі». Спочатку він хотів висадити мандрівника біля повороту до свого лісництва, але вже в дорозі сказав: «Ні, висаджу тебе за лісом!» І провіз Кукутіса зайвий десяток кілометрів. Ближче до німців. Туди, де замість лісу починалося нескінченне засніжене поле.
Сонце тільки-тільки піднялося в зеніт. Кукутіс дивився на його біле холодне кружальце. Дивився і подумки