Бармен подав каву та круасани.
– Мерсі! – подякував йому Андрюс.
Бармен відповів довгою та незрозумілою фразою.
Андрюс і Барбора перезирнулися.
– Як гадаєш, що він сказав? – спитала дівчина.
– Мабуть, що у мене дуже гарна супутниця.
– Ні, він же до мене звертався, – не погодилася Барбора. – Гаразд, треба буде вчити французьку! Чому ми з тобою раніше цього не зробили?
– У нас було мало часу, – Андрюс ковтнув кави. – А коли він був, займалися коханням, а не французькою…
– Ну, тепер треба буде займатися французькою. А кохання може й зачекати!..
– З якого це дива? – жартома обурився Андрюс.
Розділ 8. Анікщяй
Містечко здалося Ренаті цього разу навіть меншим, ніж зазвичай. Немов від морозу зіщулилося. Свій маленький, майже іграшковий «фіат» вона залишила біля цукерні.
Пройшлася до костелу Святого Матаса. Перехрестилася перед брамою. Помилувалася його двома симетричними загостреними вежами, що стриміють у небо. Дивно, кому це спало на думку саме в їхньому маленькому Анікщяї збудувати найвищий костел у Литві? Чому в Анікщяї? Але спитати вже нема в кого, всі, хто загадав і збудував, давно янголи і давно там, на небі!
Рената перенесла погляд зі шпилів башточок костелу на веселе, не затьмарене ні хмарами, ні сніговими хмарами зимове небо.
І тут радісний спокій порушив дзвінок мобільника.
– Вітаю! – пролунав бадьорий голос Вітаса, немов він тільки-но вистрибнув з-під холодного душу. – Даруй, я сьогодні не приїду. Ще не все залагодив. Зате знайшов наймачів на квартиру! Ти вже речі зібрала?
– Ні, не зібрала.
– А з дідом побалакала?
– Увечері побалакаю.
– Ти чимось заклопотана?
– Так, – зізналася Рената. – Мені не дуже й хочеться їхати!
– Але ми ж вирішили! – вигукнув Вітас. – Твоя машина, мій бензин, наше майбутнє!
– Гарно, – спокійно відреагувала на пишномовність Вітаса Рената. – Ти б міг стати спічрайтером у президента!
– Може, й буду! Тільки не у нашого! Вранці зателефоную, а завтра до вечора приїду. О’кей?
Потім у маленькій затишній кав’ярні на вулиці Баранаускаса вона пила м’ятний чай. Пила і дивилася у вікно. Споглядала на майже безлюдну вулицю, що вихиляє будинками, не визнає прямих ліній і прямих кутів, таку типову для маленького містечка Анікщяй, біля якого вона виросла під наглядом дідуся Йонаса та бабусі Северюте. Згадала себе шестирічною. Тоді дідусь був молодший і не такий замислений, як зараз. Тоді у нього був кінь і візок, на якому він їздив у місто. Тоді він був поступливий, бо вдома командувала бабуся Северюте. Вона командувала, а він хитро посміхався. Й іноді робив те, що вона казала. Северюте пишалася чистотою в оселі, яку сама і наводила. Через цю чистоту дід Йонас улітку залишав черевики на порозі та заходив