– Ти важиш не так багато, як хотілося б, Джим, – похитала головою дівчинка, окинувши коня поглядом. – Ти жахливо худий.
– Що робити, я старий, – зітхнув кінь, похнюпившись. – Я мало хорошого бачив у житті, до того ж у минулому мені довелося потягати коляску вулицями Чикаго, а це не та робота, де можна розтовстіти.
– Зате тепер він їсть за трьох, ніби надолужує втрачене, – вставив хлопчик.
– Я їм? Щось не пригадую, щоб я сьогодні снідав, – пробурчав Джим, якого слова Зеба зачепили за живе.
– Ніхто з нас не снідав, – сказав хлопчик. – Та й чи варто базікати про їжу, коли нам загрожує небезпека.
– Немає небезпеки страшнішої за голод, – знову пирхнув кінь, пропустивши повз вуха докір свого юного господаря. – Хотів би я знати, чи росте в цьому дивному місці овес, а якщо росте, то скляний він чи ні?
– Звичайно, ні! – вигукнула Дороті. – Я бачу околиці міста, сади й поля – нам би тільки дістатися до землі!
– Тож чому вам не зійти вниз? – здивувалася Еврика. – Я голодна, як кінь, і дуже хочу молока.
– Нумо, Зебе, спробуй, – запропонувала дівчинка, повернувшись до товариша.
Зеб вагався. Надзвичайна пригода зовсім вибила його з колії. Однак він не хотів, щоб Дороті визнала його за боягуза, і повільно рушив до краю даху.
Тримаючись за руку Дороті, Зеб відірвав від даху ногу і ступив у порожнечу. Як не дивно, він відчув під ногою тверде опертя. Набравшись мужності, він зробив крок і другою ногою. Не випускаючи його руки, Дороті пішла за ним, і незабаром обидва вже гуляли по повітрю поруч із грайливим кошеням.
– Джим, – покликав хлопчик. – Боятися нічого!
Джим обережно наблизився до краю даху. Як розсудливий і принциповий кінь, він не міг не визнати, що ніщо не заважає йому піти за іншими. З пирханням та іржанням, помахуючи коротким хвостом, він потрусив із даху вниз до вулиці. До того ж через свою велику вагу спускався швидше, ніж діти, обігнавши їх на півдорозі. Його приземлення на скляну бруківку було таким м’яким, що страх не встиг ним оволодіти.
– Ну й ну! – сказала Дороті, переводячи подих. – Що за дивне місце!
Зі скляних дверей почали виходити люди, щоб подивитися на прибульців. Незабаром на вулиці зібрався натовп чоловіків і жінок. Вони були стрункі та добре вбрані, мали правильні та приємні риси обличчя. Власне, в натовпі не було жодної потворної людини, але й красивими Дороті їх не назвала б: занадто байдужими були ці лялькові фізіономії.
Їхні обличчя не відображали ні радості, ні переляку, ні подиву, ні цікавості, ні приязні. Вони просто дивилися на чужинців, найбільше роздивляючись Джима та Еврику – очевидно раніше ніколи не бачили ні коней, ні котів. Дітей у натовпі не було, тож вони не відрізняли їх від дорослих.
Незабаром до присутніх підійшов незнайомець, у темному волоссі якого прямо над чолом виблискувала зірка. Схоже, це була шанована тут людина, бо інші розступилися, щоб дати йому дорогу. Обвівши