Вервечка манні посунулась уперед. Здивовано гавкнув Юк.
– Відчуй, хлопче! Відчуй той гачок! Він між тобою й дверима! Відчуй його!
Джейк потягнувся думкою вперед, і тієї ж миті в його уяві стався потужний вибух такої яскравості, що аж лячно, – це перевершувало найвиразніші сновидіння. Він побачив П’яту авеню між Сорок восьмою і Шістдесятою вулицями («Дванадцять кварталів, де кожного січня розчиняється мій різдвяний бонус», – полюбляв бурчати його батько). Він побачив там геть усі двері, по обидва боки вулиці, вони всі разом відчинилися. «Фенді»! «Тіффані»! «Бергдорф Гудмен»! «Картьє»! «Книги Даблдей»! «Шеррі-Нідерланд-готель»! Він побачив безкінечний коридор з покритою коричневим лінолеумом підлогою і зрозумів, що це десь у Пентагоні. Він побачив двері. Він побачив щонайменше тисячу дверей, які відчинилися всі одночасно, утворивши ураганний протяг.
Проте ті двері, що стояли перед ним, єдині, які мали значення, залишалися зачиненими.
Авжеж, але…
Вони вже почали деренчати в одвірку. Він це ясно почув.
– Давай, хлопчику! – просичав крізь зціплені зуби Едді. – Якщо не зможеш відчинити, вибий їх к чортам!
– Допоможіть! – гукнув Джейк. – Допоможіть же мені, чорти б їх ухопили! Всі разом!
Здавалося, що потужність сили в печері подвоїлася. Здавалося, дзижчала, вібруючи, вже кожна кісточка у Джейковому черепі. У нього стукотіли зуби. Піт заливав очі, туманячи зір. Він побачив, як Хенчик киває комусь позаду себе: там Гедрон. А за Гедроном Тонні. А позаду Тонні всі решта, вервечка їх в’ється з печери униз вздовж стежки на тридцять футів.
– Тримайся, хлопче, – промовив Хенчик.
Гедрон прослизнув рукою Джейку під сорочку і вхопив його за ремінь джинсів.
Замість відсмикування Джейк відчув поштовх. Щось у його голові ринуло вперед, і на мить він побачив, як розчахнулися всі двері тисячі тисяч світів, утворивши такий потужний протяг, що той, либонь, міг задути й сонце.
А тоді щось його зупинило. Щось там було… щось просто перед самими дверима.
– Гачок! Це ж гачок!
Він накинувся на нього так, ніби його розум і життєва сила перетворилися на якусь петлю. У той же час він відчував, як Гедрон і решта відтягують його назад. Раптом вихопився біль, немислимий, здавалося, він роздере його на шматки. Накотило відчуття, ніби його щось виїдає зсередини, ніби хтось кільцями вимотує з нього кишки. І це безперестанне, маніакальне дзижчання у вухах і глибоко в мозку.
Він хотів заволати: «Ні, перестаньте, пустіть, я вже не можу!» – і не зміг. Він хотів заридати і почув себе, але ридання звучали лише у нього в голові. Господи, він у пастці. Потрапив на гачок, піймався, і тепер його роздирає навпіл.
Одна