Говори, серце, не мовчи. Жанна Куява

себе кавалером. (Наталка теж була дорослішою від мене на два роки.) Трималася за неї, як за щось дорогоцінне, шалено важливе, таке, що понад усе боїшся втратити, тому, звісно ж, в одну мить втрачаєш. Бо не гоже любити когось більше від Бога, хтось-то казав. Наша дружба протривала лише рік: на другому курсі Наталка взяла академку й виїхала до Італії. У кінці дев’яностих, на початку двохтисячних багато хто вибирався за кордон, ціла епідемія заробітчанства охопила була Україну, надто й західні краї, звідки вийшла я. Десь років через шість Наталка покликала мене до себе: чого тобі вишукувати дешеві й «адські» (так і сказала: адські) підробітки, у мене – своя пекарня, похвалилася Наталка, міситимеш здобне тісто, тобто машина міситиме, а ти тільки кластимеш у неї що треба для тіста і розфасовуватимеш його у веселі формочки. Потім діставатимеш готову випічку з електричних печей.

      Еге ж, не моя то справа – кухня. Я не мислю себе без вичитування й письма, без виправлення ком, тире, русизмів, інших помилок у текстах. Тоді я вже була кількарічною коректоркою науково-методичного журналу, втім, увесь час мусила робити щось іще через постійну заборгованість у зарплаті. Зокрема, ще більше вичитувати-виправляти-редагувати-писати-створювати-складати різні тексти як не ночами, то ранніми-ранками, або й у редакції в обідню пору чи в робочий час, вдаючи, що працюю над статтями для журналу…

      Авжеж, я поїхала до неї, до своєї Наталки, з якою часто ділила домашні наїдки та гуртожитське ліжко: столичній юнці життя поза домом-квартирою було цікавим, тож вона часто втікала до нас у гуртожиток, лишалася на ніч. Вузьку ковдру з нею теж ділила, бо зими були холодними, а наші кімнати не обігрітими. Ще – парти в аудиторіях, шпаргалки на контрольних, навіть почерк: він у нас був дуже схожим, тож ми не раз виконували одна за одну письмові самостійні. А також – перші емоції від закоханості, перші цигарки, прогуляні пари, найпримітивніші радості у вигляді валентинок на День закоханих (за нашої юності це свято саме набирало популярності) та найбільші, як нам здавалося, проблеми.

      Коли Наталка сказала, що «капець-залетіла», я спокійно ходила по аптеках, розшукувала для неї «щось проти вагітності» й отримувала навзаєм злісні погляди та виховні коментарі-напучування підстаркуватих фармацевток. Утім, сказане летіло повз мене, мов стріли невлучного стрільця – аби-куди. Бо ціль йому ледь видима, малодоступна. Наталка стояла за дверима, вона навіть досередини аптек не заходила, так боялася і соромилася: «А раптом мене помітить хтось знайомий?» Мені ж, приїжджій, виручити подругу було геть небоязко.

      Й от вона, італійська синьйора, дружина власника кондитерської-пекарні, зустрічає мене на вокзалі й везе у великий дім, який, я вважаю, стане мені рідним тимчасовим пристанищем. Принаймні я розраховую на теплі, задушевні розмови по вечорах: вони колись шалено розраджували й підтримували нас обох. Але нічого з цього не дочекаюся за цілих вісім місяців, що їх проведу на чужині. Ані разочку. Жодної миті.

      Як виявилося, мою Наталку називали