– Дванадцять тисяч доларів! – аж скрикнув Том. – Невже ви думаєте, що вони варті такої сили грошей?
– До останнього цента.
– І вам справді вдалося їх забрати?
– Не було нічого легшого, як це. Я навіть не впевнений, чи ті ювеліри нарешті здогадалися, що їх уже пограбовано. Але залишатися в Сент-Луїсі, звісно, не було сенсу, тож ми почали міркувати, в якому напрямі нам дременути, щоб сховатися. Один пропонував туди, другий – сюди, тоді ми кинули монету, і випала Верхня Міссісіпі. Ми поклали коштовні камені в паперовий пакунок, на якому написали наші імена, й залишили на зберігання конторникові готелю з неодмінною умовою, щоб він не віддавав цього пакунка жодному з нас окремо. Після цього ми пішли блукати містом, кожен сам по собі, причому, найімовірніше, кожному з нас свербіла в голові та сама думка. Я, звісно, не знаю достеменно, але припускаю, що було саме так.
– Яка думка? – уточнив Том.
– Обікрасти інших.
– Як, один забрав би собі все, що ви змогли добути разом?
– Звісно.
Це страшенно обурило Тома Соєра, і він сказав, що йому ще ніколи в житті не доводилося чути про таку ницу і підлу оборудку. Але Джек Данлеп заперечив, що це звичайна практика серед людей їхнього ремесла. За його словами, якщо хтось уже впрігся в таке темне діло, то він мусить сам дбати про власні інтереси, іншим до нього байдуже. А потім провадив далі:
– Розумієте, проблема полягала в тому, що два діаманти неможливо розділити між трьома. От коли б у нас було три камені… Але що тут говорити, їх було всього два. Я ж, гуляючи вулицями міста, все обмізковував, як би його поцупити ці діаманти, доки нарешті вирішив для себе, що зроблю це за першої ж слушної нагоди. Я заздалегідь приготую собі інший одяг і все, що необхідно, щоб змінити зовнішність, а потім утечу від своїх спільників. Щойно дістануся безпечного місця, зараз перевдягнуся, і тоді хай шукають мене, як того вітра в полі. Тож я наперед припас собі ці фальшиві бакенбарди, окуляри, одяг, запакував у валізу і вирушив далі. Аж раптом через вікно в одній із крамниць, де продається всяка всячина, я помітив одного свого поплічника, Беда Діксона. Можете собі уявити мою радість. Я вирішив підглянути, що ж він купуватиме. Причаївся і стежу. Ну, як ви вважаєте, що він купив?
– Бакенбарди? – припустив я.
– Ні.
– Окуляри?
– Ні.
– Та помовч ти, Геку Фінне! Ти тільки заважаєш розповідати. То що ж він купував, Джеку?
– Ніколи в житті не здогадаєтеся. Він купував усього лише викрутку. Звичайну невеличку викрутку.
– Цікаво!