Подолавши останній каньйон, Джон Мексім вирішив влаштувати невелику військову нараду. Він розумів, що тепер усі індіанці заодно, тобто небезпека загрожує не тільки від кровожерних сіу, а й від їхніх союзників так само, тож слід було вирішити, який шлях обрати як найбільш безпечний.
На північ простяглася величезна долина з високою травою, струмками і гаями, де цілком могли затаїтися в засідці індіанські загони. На півдні розкинулася нескінченна прерія з густою, але невисокою травою, в якій не сховаєшся від ворожих стріл і куль.
Якщо йти на північ, то можна було наштовхнутися на ворожу засідку, сховану в перелісках; якщо на південь – то на відкритій місцевості прерій ворог здалеку, як на долоні, побачить вершників на конях.
– Щиро кажучи, мені більше до вподоби північний напрямок, – резюмував агент, уважно роззирнувшись довкола. – У кущах і гаях можна сховатися від дозорців і порівняно спокійно дістатися до Кампи, а потім наздогнати караван, що прямує до Солоного озера.
– Якщо ще є кому прямувати, – докинув Гаррі. – Чеєни там нишпорять уже давно, й, здається мені, недарма!
– То й що? – заперечив Мексім. – Якщо не наздоженемо караван чи бодай його залишки, то поїдемо далі самі.
– Гаразд, – погодився Гаррі. – Якщо вже судилося стати здобиччю червоношкірих, то неважливо, яким чином ми цього досягнемо.
– А мені здається, краще прерія, – нерішуче мовив Джордж. – Нею хоча б можна мчати стрілою і в разі гонитви втекти від переслідувачів. Хіба не так?
Джон Мексім усе ще вагався, і Джордж уже повернув свого мустанга в напрямку прерії, коли кінь під агентом несподівано зафоркав і голосно заіржав.
– Стій! – гукнув агент, натягнувши поводи і знаком велівши траперам узяти рушниці. – Чужинець поруч! Мій кінь за милю чує ворога.
– Мій мустанг теж непокоїться! – підтримав його Гаррі. – Невже тут засідка червоношкірих? Не вельми приємний був би сюрприз!
Ніби у відповідь на його слова з-за високих заростей горішини долинуло протяжне іржання. Джон Мексім і його супутники завмерли в напруженому очікуванні, звівши курки своїх карабінів, готові стріляти у разі найменшої небезпеки.
Не видимий подорожніми кінь знову заіржав.
– Не зрозумію, що таке! – здивувався агент. – Якби це був дикий мустанг, він давно б утік, зачувши нас. Треба обійти гайок і подивитися, що там діється.
Вони рушили один за одним у напрямку ліщинових кущів. Коні злякано харапудилися, вперто не бажали коритися верхівцям, намагаючись звернути з небезпечної дороги. Здавалося, вони чують якусь небезпеку.
З кожним кроком гай дедалі густішав, а коні слухалися вершників усе менше. Врешті-решт агентів кінь уперся і став дибки; у ту ж мить із-за дерев вилетів мустанг, осідланий мексиканським твердим