Але їй уже було байдуже. Вона все зрозуміла.
На щастя, Тоня ще була в змозі приймати рішення, і вона все вирішила за свого чоловіка. Їй вдалося емоційно відгородитись від єврейки. Цей прийом вона використовувала ще на фронті стосовно противника – вони для неї, снайперки, були не просто безликими істотами. Вона бачила впритул у приціл ґвинтівки їхні очі, нажахані вибухами, і піт, що котився градом з-під фуражок… Тож стара відразу стала для неї виключно єврейкою. Так простіше. Тоня зиркнула на Зіну Яківну, ніби та й справді перетворилася на її ворога і ніби не було всієї тієї турботи про малого Антончика. Потім втупилася в Льоню, котрий, не змігши витримати її погляду, полишив кімнату. Тоня хотіла було його зупинити, але так і заклякла на півслові.
Тоня пригорнула до себе сина (здавалось, уся комуналка зараз стовбичить у коридорі і витріщається на них) і швидко одягла його.
Грюкнувши дверима, на прощання сказала:
– На вечерю не чекайте. Повернуся – зберу речі. Передайте цьому блаженному, що я все розумію.
Вона і справді геть усе розуміла. Тим паче, що їй було до кого йти, і лише сентиментальність – така притаманна жінкам, байдуже, снайперкам чи домогосподаркам – ще тримала її в квартирі.
До справжнього батька Антона, про якого Тоня казала йому, що той загинув під колесами американської вантажівки під час війни, йти було недалеко. Якихось півтора кілометра мальовничими пагорбами сутінкового міста.
Обличчя Тоні палало. Вона швидко йшла вниз по бруківці вулиці Лібкнехта11 так, що поділ її еффектної крепдешинової сукні (щоправда, дуже ношеної) аж задирався, і тягла за руку малого.
Багато років потому Антон Дмитрович згадуватиме, як ледь устигав за мамою в своїх незручних хлопчачих босоніжках, котрі тоді увійшли в моду. А поки що вони проминали Жовтневу лікарню12, коло воріт якої за традицією, що збереглася ще з часів відкриття при ній Свято-Михайлівської церкви (її на Великдень тридцятого року зруйнувала заповзята комсомольська молодь), товклися безхатченки в надії на якусь поживу. І раптом чотирирічний Антон, задихаючись від швидкого бігу, попросив: «Мамо, не так швидко… У мене ніжки болять». І Тоня враз зупинилася, припала до сина і довго плакала повторюючи: «Більше ніколи… Ніколи…» Потім хлопчик запитав про Зіну Яківну, котру вважав своєю бабусею (дарма що та іноді називала його Сьомчиком – так звали її загиблого в Бабиному Яру сина). Але ж Антону то невтямки. І ніяк не ображало його. І згодом уже в комуналці рідного батька він запитуватиме про тьотю Зіну раз по разу. Але він так ніколи її й не побачить малим, а вже дорослим – Антоном Дмитровичем –