– Іди, Джейку, – сказала Сюзанна. – Ти наступний.
Джейк глибоко вдихнув повітря й ступив уперед. Його не потягнуло потоком уперед, як у Печері голосів, і не задзеленчали дзвіночки. Відчуття, що він іде в тодеш, не з’явилося навіть на мить. Натомість виникло кошмарне відчуття, що його вивертає назовні, й на нього напала така сильна нудота, якої він не зазнавав за все своє життя. Його коліна підігнулися, а вже наступної миті він стояв навколішках. Юк випав з його рук на землю, та Джейк майже не звернув на це уваги. Його скрутило від покликів до блювоти. Поряд навкарачках стояв Роланд, і стрільця теж нудило. Звідкілясь долинало тихе безперервне пихкання, дзинь-дзинь-дзинь-дзинь дзвона і розлягалася луна від голосів.
Джейк повернув голову, щоб сказати Роланду, що тепер він розуміє, чому через ці кляті двері відправляли саме роботів-мародерів, але його знову знудило. Неперетравлені рештки останньої їжі потекли потрісканим бетоном.
Зненацька Сюзанна за їхніми спинами перелякано закричала «Ні! Ні!» Потім: «Постав мене на землю! Едді, постав мене, поки я не…» Її голос потонув у різких поштовхах блювоти. Едді якось спромігся поставити її на розтрісканий бетон і лише тоді повернув голову та приєднався до хору блювачів.
Юк повалився на бік, хрипко кашлянув і знову зіп’явся на лапи. Вигляд у нього був приголомшений і дезорієнтований… чи, можливо, Джейк приписував другові власні відчуття.
Нудота вже поволі відпускала, коли раптом він почув лункий тупіт ніг. До них поспішали троє чоловіків, усі вбрані в джинси, сині сорочки з «шамбре» і дивне, на вигляд наче саморобне взуття. Двох інших трохи випереджав літній джентльмен з кучмою брудного сивого волосся. І всі троє, як один, здіймали руки догори.
– Стрільці! – вигукнув сивий. – Ви ж стрільці? Якщо так, не стріляйте! Ми на вашому боці!
Роланд, який, здавалося, був не в тому стані, щоб у когось стріляти (не те щоб мені хотілося це перевірити, подумав Джейк), спробував звестися на ноги, і йому майже вдалося, але знову впав на одне коліно й здушено хакнув. Сивочолий ухопив його за зап’ястя і без зайвих церемоній смикнув угору, ставлячи на ноги.
– Нудота жахлива, – мовив старий. – Кому, як не мені, це знати? На щастя, вона швидко минеться. Ви маєте зараз же піти з нами. Я знаю, що вам зараз не до цього, але, розумієте, в кабінеті кі’-дама спрацював сигнал тривоги і…
Він замовк. Його очі, майже такі самі блакитні, як і в Роланда, стали круглими. Навіть у сутінках Джейк побачив, як блідне обличчя старого. Ось уже і друзі наздогнали його, та він, здавалося, цього не помітив. Його погляд був прикутий до Джейка Чемберза.
– Боббі? – тихо, майже пошепки промовив він. – Боже мій, Боббі Ґарфілд?
Стік-Тете
Супутники сивоголового