– Ні! – крикнув через плече Роланд. Дощ уже припустив сильніше, холодні краплі били по шкірі, великі, завбільшки з монети. – Джоне, у тебе є робота! Най тобі добре ведеться!
– Вам теж, хлопці! – крикнув Джон у відповідь. Зупинився і помахав на прощання рукою. Небеса прорізав спалах електрики, й на мить його обличчя освітилося яскраво-блакитним сяйвом, відтінене найтемнішою барвою чорноти. – Вам теж!
– Едді, ми забіжимо в самісінький центр світла, – сказав Роланд. – Це не двері стародавнього народу, це портал Приму… магія, розумієш. Вони перенесуть нас, куди забажаємо. Головне – як слід зосередитися.
– А куди…
– Нема часу! Джейк сказав мені куди силою думки! Просто тримай мене за руку й ні про що не думай! Я сам усе зроблю!
Едді хотів запитати, чи впевнений Роланд у цьому на всі сто, проте часу справді не було. Роланд побіг, Едді за ним. Вони припустили схилом униз, у самісіньке світло. Едді відчув його шкірою – наче мільйон маленьких ротиків дихав йому на обличчя. Під їхніми ногами хрускотів товстий лісовий килим. Праворуч горіло дерево. Він відчував, як пахтить смола, й чув сичання кори в полум’ї. Осердя світла вже було зовсім поряд. Спершу Едді побачив крізь його прозору запону озеро Кезар, а потім величезна сила схопила його й потягла вперед крізь холодний дощ у те сліпуче шелесливе жевріння. Лиш на одну мить його око вихопило обриси дверей. Потім він з подвійною силою стиснув Роландову руку й заплющив очі. Вкрита листям земля втекла з-під їхніх ніг, і вони полетіли.
Возз’єднання
Флагерті стояв навпроти дверей «Нью-Йорк/Федік», на яких лишилися глибокі сліди від кількох пострілів, але в цілому неушкоджених, – нездоланного бар’єру, що якимось незбагненним чином пропустив мале гадюченя. Біля нього принишк Ламла, очікуючи, коли гнів Флагерті вщухне. Решта теж чекала, розважливо не порушуючи мовчанки.
Врешті Флагерті став повільніше гупати в двері. Він востаннє вгатив кулаком у дерев’яну перешкоду, й Ламла поморщився, бо з кісточок пальців г’юма порснула кров.
– Що? – спитав Флагерті, помітивши гримасу. – Що? Тобі є що сказати?
Ламлі геть не сподобалися білі кола під очима у Флагерті й червоні бутони троянд, що розквітли в нього на щоках. А найменше сподобалося те, що рука Флагерті піднялася до руків’я автоматичного пістолета марки «Ґлок», що висів у нього під пахвою.
– Ні, – мовив тахін. – Ні, сей.
– Ну ж бо, не соромся, кажи, що в тебе на думці, як ти не від того, – наполягав Флагерті. Він спробував посміхнутися, але здобувся лише на відразливий вищир – злостивий і божевільний. Тихо, майже безгучно, решта загону відступила назад. – Іншим теж є що сказати, тож чому б тобі не почати першому, хлопчику мій? Він вислизнув від мене! Стань першим, хто почне до мене доколупуватися, ти, бридкий поганцю!
«Я труп, – подумав Ламла. – Ціле життя я прослужив Королю і виказав себе одним необережним виразом