Однак тієї ночі омріяний сон так і не повернувся.
Поки сходило сонце, вони нашвидкуруч поснідали, спакували речі, розподілили спорядження і повернулися на галявину, за формою схожу на клин. У прозорому ранковому світлі це місце виглядало не дуже моторошно, та все одно вони втрьох намагалися триматися подалі від металевої будки з її попереджувальними чорно-жовтими лініями. Якщо Роланд і пам’ятав свої кошмари минулої ночі, то зовні цього не виказував. Вранці він порався, як завжди, не порушуючи задумливої, відстороненої мовчанки.
– Як ти збираєшся знайти ту пряму лінію, якою нам треба звідси йти? – спитала в стрільця Сюзанна.
– Якщо легенди не обманюють, то з цим не буде клопотів. Пам’ятаєш, як ти спитала про магнетизм?
Вона кивнула.
Покопирсавшись у глибинах кошеля, він видобув звідти шматочок старої м’якої шкіри, в який була вколота довга срібна голка.
– Компас! – вигукнув Едді. – Та ти й справді скаут-орел!
Роланд заперечно похитав головою.
– Це не компас. Звісно, я знаю, які вони з себе, але нині я визначаю напрям за сонцем і зірками. Навіть зараз вони мене не підводять.
– Навіть зараз? – трохи занепокоєно перепитала Сюзанна.
Він кивнув.
– Сторони світу також потроху змінюють напрям.
– Боже, – мовив Едді. Він спробував уявити світ, у якому північ хитро прокрадається на схід чи захід, і майже одразу відмовився від спроби. Йому стало трохи зле. Таке відчуття накочувало щоразу, коли він дивився з верхівки високої будівлі.
– Це просто голка, але вона сталева і послужить нам незгірше за компас. Наш шлях тепер визначається Променем, і голка на нього вкаже. – Він знову поліз до кошеля і витяг глиняну чашку грубої роботи. Один її бік тріснув. Колись, знайшовши цю річ на місці старого табору, Роланд склеїв її сосновою живицею. Зараз він підійшов до струмка, занурив у нього чашку і поніс туди, де у візку сиділа Сюзанна. Обережно поставив її на бильце візка і, коли поверхня води знову стала рівною, вкинув туди голку. Голка пішла на дно.
– Ого! – саркастично вигукнув Едді. – Неймовірно! Я б упав перед тобою на коліна, Роланде, та не хочу штани м’яти.
– Це ще не все. Сюзанно, тримай чашку міцно.
Вона послухалася, і Роланд поволі почав штовхати візок через галявину. Коли до дверей залишалося футів дванадцять, він обережно розвернув коляску і поставив її спинкою до входу.
– Едді! – вигукнула Сюзанна. – Глянь-но!
Він нахилився над глиняною чашкою, побіжно зауваживши про себе, що крізь тріщину, яку так-сяк замазав Роланд, уже просочується вода. Голка повільно спливала на поверхню. І вигулькнула так само спокійно, як це зробив би корок. Її кінці показували на портал за їхніми спинами і на старий дрімучий ліс.
– Очманіти… голка плаває. Тепер мене вже нічим не здивуєш.
– Тримай чашку, Сюзанно.
Жінка міцно стискала чашку в руках,