«Шукач» закінчується тим, що Роланд сидить на березі Західного моря й дивиться, як сідає сонце. Чоловік у чорному мертвий, майбутнє уявляється стрільцеві невиразно. Дія роману «Крізь час» починається на тому самому березі. Минуло не більше семи годин…
Моряк
Стрілець пробудився від сумбурного сну, в якому, здавалося, був лише один образ: Моряк із колоди карт таро, якою чоловік у чорному передвіщав (чи, принаймні, претендував на те, щоби передвіщати) плачевне майбутнє стрільця.
«Він тоне, стрільцю, – казав чоловік у чорному, – і ніхто не кине йому рятувальну мотузку. Це хлопчик. Джейк».
Але сон не був кошмарним, якраз навпаки – приємним. Приємним тому, що тонув саме він, стрілець, а це означало, що він зовсім не Роланд, а Джейк. Від цієї думки йому полегшало, бо ж набагато краще втопитися в подобі Джейка, ніж жити у власному тілі, тілі чоловіка, що холоднокровно зрадив дитину, яка йому довіряла.
«Добре, гаразд, я потону, – подумав він, слухаючи рокіт хвиль. – Нехай». Але звук ішов не з розверстих глибин. То було ревище потоку, горловина якого вщерть переповнена камінням. Невже це він був Моряком? Якщо так, то чому суша так близько? І взагалі, хіба він не на суші? Відчуття було таке, наче…
Крижана вода затопила його чоботи й почала стрімко підбиратися до паху. Очі Роланда широко розплющилися, й перша думка, що вирвала його зі сну, була зовсім не про яйця, котрі від холоду стислися до розміру волоських горіхів, і навіть не про страховисько праворуч, а про револьвери… його револьвери. Але передусім – про набої. Мокрі револьвери можна швидко розібрати, витерти насухо, змастити, знову витерти, ще раз змастити й зібрати. А от вологі набої, як сірники, можуть і не спрацювати.
Страховисько – повзуча істота, яку, мабуть, щойно викинуло на берег хвилею, – втомлено волочило своє мокре лиснюче тіло по піску. Завдовжки чудовисько сягало чотирьох футів. Підповзаючи справа, воно невпинно скорочувало відстань між собою і Роландом – залишалося не більше чотирьох ярдів. Безбарвні очиська, посаджені на щупальця, безрадісно спостерігали за стрільцем. Довгий дзьоб із зазубринами розтулився, і з нього полилися звуки, що на диво нагадували людське мовлення: жалібні, навіть відчайдушні питання чужоземною мовою.
– Дид-е-чик? Дум-е-чум? Дед-е-чем? Дед-е-чек?
Колись стрілець бачив омарів. Дивлячись на цю істоту, стрілець міг порівняти її хіба що з омаром, та й то з великою натяжкою. До того ж це точно був не омар. Схоже було на те, що потвора геть його не боїться. Стрілець не знав, небезпечна вона чи ні. Та навіть тимчасове потьмарення розуму його не хвилювало –