Сни в оселі відьми. Говард Филлипс Лавкрафт

За мить, однак, я відчув іще більший шок, почувши звук, перший звук, який порушив глуху тишу цих замогильних глибин. Це був глибокий низький стогін… Немов ціле збіговисько демонів, приречених на вічні муки, стогне під землею. Стогін лунав із темного коридора, в який я втупив свій погляд. Звук стрімко наростав, і нарешті в низькому проході пролунало громове відлуння. Тієї ж миті я відчув посилений потік холодного повітря, він струменів із тунелів із боку міста, що розкинулося нагорі. Це холодне повітря дещо збадьорило мене й повернуло стан душевної рівноваги, бо за мить я згадав про раптові пориви вітру, які щоразу на сході й на заході виникали навколо гирла, що відкривало вхід у безодню; саме один із цих поривів і допоміг мені знайти потаємні тунелі. Я зиркнув на годинник – наближався час сходу сонця – і сповнився рішучості чинити опір цьому шквального потоку, який пірнув у надра землі, що слугували йому домівкою, з таким самим шаленством, із яким він продирався увечері назовні. Страх розтанув, і це було цілком логічно: мої роздуми над невідомим феноменом обірвав бурхливий прояв природної стихії.

      Тим часом, шаленіючи дедалі більше, стогін переростав у пронизливий лемент, з яким вітер ночі кидався у підземну безодню. Я знову впав на черево і гарячково вчепився у підлогу, в жаху уявивши собі, як шквальний потік кине мене крізь відчинені навстіж двері в безодню за ними, що роззявила свою пащеку і ще й відсвітлює. Страх провалитися у цю прірву опанував мною; проте на той час, коли я помітив, що моє тіло й справді ковзає у напрямку до зяючого входу в прірву, мене вже полонили тисячі нових страхів, які заволоділи моєю уявою. Невблаганність повітряного потоку пробудила в мені найнеймовірніші фантазії; сіпнувшись, я знову порівняв себе із тим побаченим у страшному коридорі єдиним представником людського роду, котрого подерли на шмаття сини безіменного міста. Бо в тій жорстокій силі, з якою мною теліпав завихрений потік, вгадувалося дедалі наростаюче мстиве божевілля, немов викликане неспроможністю швидко знищити мене.

      Здається, останньої миті з моїх грудей вирвався дикий зойк, я майже втратив розум, але навіть якщо це було так, то моє волання розчинилося у гаморі цього пекла, в якому завивали вітри-примари. Я спробував повзти назад, долаючи опір невидимого вбивчого потоку, але не зміг навіть втриматися на місці – струмінь повітря повільно та невблаганно підштовхував мене до входу в невідомий світ. Рештки розуму покинули мене, загадковий двовірш божевільного араба Аль-Хазреда після побаченого безіменного міста уві сні знову закружляв у моїй голові, і я постійно повторював його вголос:

      Не мертве те, що вічність захищає,

      Смерть інколи разом із вічністю вмирає.

      Тільки задумливі похмурі боги пустелі знають, що тоді сталося… З якою невимовною люттю я боровся у темряві з потоком, що ніс смерть, який Абаддон[7] повернув мене до життя, в якому я приречений назавжди пам’ятати про вітер