Іранон, що знайшов нарешті тих, хто думав і відчував, як і він сам, хоча це місто ніколи не могло б зрівнятися красою з незабутньою Ейрою. На світанку ж роззирнувся Іранон навсібіч, і його охопило сум’яття, бо куполи Оонеї не сяяли золотом, а були сірими та похмурими, а містяни поблідли від гулянок, отупіли від вина і навіть віддалено не нагадували променистих жителів Ейри. Але оскільки ці люди обсипали його квітами й аплодували його пісням, Іранон вирішив лишитися у цьому місті, а разом з ним і Ромнод, котрому припали до душі гучні забави. Тепер він постійно носив у волоссі мирт і троянди. Часто співав Іранон веселим гульвісам ночами, але, як і раніше, був увінчаний лише лозою з гірських лісів і ніяк не міг забути мармурових вулиць Ейри та кришталевої чистоти Нітри. Він співав і в палатах володаря, стіни яких прикрашали фрески. Стоячи на кришталевому узвишші над дзеркальною підлогою, своїм співом він породжував в уяві слухачів дивовижні картини. Дзеркало підлоги, здавалося, відображало вже не захмелілі пики бенкетуючих, а щось інше, щось прекрасне та напівзабуте. І звелів йому володар скинути зі своїх плечей поношений пурпур, і одягнув співака в атлас і золоте шитво і прикрасив його пальці перснями з зеленого нефриту, а зап’ястя – бранзолетками з поцяцькованої слонової кістки; він улаштував співакові нічліг у позолоченій, обвішаній багатими гобеленами спальні, на візерунчастому різьбленому ложі під кольоровим шовковим балдахіном. Так жив Іранон в Оонеї, місті лютні й танцю.
Невідомо, скільки часу згаяв співак в Оонеї, але якось володар привіз до палацу шалених танцюристів із Ліранійської пустелі, котрі кружляли, мов дзиґи, і смаглявих флейтистів зі східного міста Драйна. Після цього на бенкетах дедалі частіше почали кидати квіти танцюристам і флейтистам, ніж співакові Іранону. Ромнод же, який був маленьким хлопчиком у кам’яному Телоті, з кожним днем ставав усе дурнішим і черствішим. Його обличчя запливало та багряніло від випитого вина, він усе рідше й рідше забувався у мріях і все з меншим натхненням слухав пісні свого товариша. А Іранон став тихим і сумним, але вечорами все так само не втомлювався розповідати про Ейру, місто з мармуру та смарагдів.
Але однієї ночі Ромнод, гладкий і червонопикий, закутаний у вишиті маками шовки, важко захрипів на своєму затрапезному ложі й у страшних корчах віддав Богові душу. В цей час Іранон, усе такий же блідий і стрункий, тихо співав самому собі пісень, сидячи у віддаленому кутку. Коли ж співак окропив сльозами могилу приятеля й обсипав її зеленими гілками, що розпускалися, такими милими раніше серцю Ромнода, він скинув із себе шовки та пишні прикраси і пішов геть із Оонеї, міста лютні й танцю. Він покинув місто всіма забутий, ніким не помічений, одягнувши свій обдертий пурпур, той самий, в якому прийшов колись, увінчаний свіжими лозами з гір. Він пішов на заході сонця і знову подався на пошуки своєї рідної землі й людей, котрі захопилися б його мріями та піснями. У містах Цидатрії і в землях, що лежали за
