Наступного ранку Владек піднявся на годину раніше, ніж зазвичай. Якщо не звернутися до лікаря до початку роботи, доведеться чекати до наступного дня. А хлопець не зміг би витримати іще один день такого гострого болю. Він повідомив про свою недугу лікарю, назвавши свої ім’я та номер. Медик виявився голомозим і сутулим приязним стариганем. Владеку здалося, що він виглядав навіть старшим за барона у його останні дні. Він мовчки оглянув ногу Владека.
– Рана загоїться, лікарю? – запитав Владек.
– Балакаєш російською?
– Атож, пане.
– Не треба називати мене паном. Моє прізвище Дуб’єн. Я такий самий в’язень, як і ти.
Владек був здивований.
– Хоча тепер завжди кульгатимеш, юначе, – продовжив він, – твоя нога знову повернеться до норми. Але норми для чого? Щоб усе життя валити дерева у цьому забутому Богом місці?
– Ні, лікарю. Я маю намір дати драпака і повернутися до Польщі, – відповів Владек.
Лікар пильно поглянув на нього.
– Тримай язика на припоні, дурний хлопчиську… Ти вже мав би знати, що втеча звідси неможлива. Я тут уже п’ятнадцять років, і не минуло жодного дня, щоб я не мріяв накивати звідси п’ятами. Немає такого способу. Ніхто й ніколи не втікав звідси, щоб потім залишитись живим. І навіть теревенити про це означає десять днів у карцері, де годують кожен третій день і немає грубки. Якщо ти колись виберешся з цього місця, то вважай, що тобі неймовірно пощастило.
– Я втечу. Я хочу і зроблю це, – пообіцяв Владек, споглядаючи на дідугана.
Той зазирнув у очі Владекові.
– Мій любий друже, ніколи більше не промовляй цього, інакше вони тебе вб’ють. Повертайся до роботи, масажуй ногу і повідом мені про результати завтра вранці.
Владек повернувся до лісу, але біль був такий різкий, що він таки не зміг працювати. Наступного ранку лікар оглянув його ногу ретельніше.
– Дідько, стало гірше, – почухав він потилицю. – Скільки тобі років, хлопче?
– А який зараз рік, лікарю Дуб’єн? – поцікавився Владек.
– 1919-й.
– Тоді мені тринадцять. А скільки вам років, лікарю?
Чоловік був здивований цим запитанням.
– Тридцять вісім, – тихо зронив він.
– Боже помагай, – видихнув Владек.
– Ти також виглядатимеш так, якщо пробудеш п’ятнадцять років у в’язниці, мій хлопчику, – зітхнув лікар.
– Як ви взагалі сюди потрапили? – запитав Владек. – Чому вони не відпускають вас уже стільки часу?
– Їм потрібен тут хоч один лікар, – гірко всміхнувся той. – Мене заарештували в Москві 1904 року, незабаром після того, як я отримав диплом лікаря в Парижі. Я тоді працював у Французькому посольстві, за це мене звинуватили у шпигунстві й замкнули. Після революції мене без суду і слідства відправили у це пекло. Навіть французи