«Якби все життя було таким спокійним і романтичним», – подумала вона, хоча усвідомлювала, що життя не може бути таким завжди, що воно час від часу буде випробовувати на міцність, слабких – зламає, сильні – все переживуть і зроблять навіть неможливе, щоб стати щасливими.
Вони купалися в нічних темних водах, але від того не темніло, а світлішало на душі, потім дуріли, обсипаючи одне одного піском, який набрався за день стільки сонячного тепла, що й досі повністю не охолов.
Наступними днями були не менш цікаві екскурсії. Вони побували на горі Демерджі, в Долині привидів, сфотографувалися біля 25-метрової кам’яної брили під назвою «Велетень». Вечір Кіра з Кирилом знову провели біля моря, яке повільно спливало за горизонт безмежною синню. Вони слухали ніч, коли монотонний стишений шум розірвав уривчастий крик сполоханої нічної пташки. Із безкрайніх вод в їхні очі зазирала сама вічність, наганяючи роздуми. Дівчина з юнаком зупинилися, присіли на камінь, спостерігаючи за місячною доріжкою, яка вела водами у невідому даль.
– Скільки чудових місць є в Україні! – захоплено сказав Кирило. – Я майже ніде не бував, точніше, знаю лише свою Луганську область. Навіть не підозрював, скільки є всього цікавого, чого не бачив досі.
– У нас усе життя попереду.
– Так! – погодився він.
Кожен день додавав нових вражень. Кирила захопило печерне місто Чуфут-Кале, розташоване неподалік Бахчисарая, старовинний караїмський цвинтар з тисячами кам’яних надгробків. Вони відстали від групи, присіли біля могил у кінці кладовища. Поблизу ріс самотній кипарис, ніби сторож давно померлих людей. Кіра задивилася на його траурне і темне, майже чорне листя, яке завмерло під пекучим промінням південного сонця.
– Ти знав, що південні народи вважають кипарис деревом кладовищ? – запитала Кіра.
– Ні, не знав. Чому? – здивувався Кирило, не відриваючи погляду від тісно сплетених гілок дерева, обліпленого шишками.
– Можливо, тому, що кипарис – це безжиттєве життя? – Кіра стенула плечима. – Він живий, але вічно недвижимий, завмерлий, ніби мертвий. Я не знаю.
Вони підійшли ближче до дерева, розглядаючи його з усіх боків.
– Пахне ладаном? Чи мені здається? – Кирило принюхався.
– Так. Запах ладану, який у мене завжди асоціюється з похоронами, – відповіла дівчина. – Кажуть, що на кипарис рідко сідають птахи.
– Ходімо звідси, – запропонував юнак. – Тут і справді пахне смертю.
– Ходімо