Навіть не знаю, що змусило мене вперше розгорнути її альбом. Я проводила перше літо в Ле-Лавезі. Стояла засуха, і Луара зміліла на пару метрів, оголивши зморшкуваті береги, потворні, ніби коріння гнилого зуба. Вибілені під сонцем коріння дерев переплітались у воді, і діти гралися між ними на відмілинах, хлюпаючи босоніж по коричневих брудних калюжах і тицяючи палицями в сміття, яке приносило зверху течією. До того часу я уникала навіть дивитися на альбом, відчуваючи якусь незрозумілу провину: наче я підглядаю, наче будь-якої миті зайде мати й побачить, що я читаю її дивні секрети… Насправді ж я не хотіла знати її таємниці.
Таке буває, коли заходиш у темну кімнату й чуєш, як кохаються твої батьки. Внутрішній голос казав, що це неправильно, і мені знадобилося десять років, щоб зрозуміти – той голос був не материн, а мій.
Як я вже казала, її записи були переважно незрозумілі. Більшість зроблені незнайомою мовою – схожою на італійську, але вимовити її неможливо. Після декількох невдалих спроб розшифрувати я покинула цю справу. Рецепти були досить розбірливі, написані синім або фіолетовим чорнилом, а от божевільні карлючки, віршики, малюночки, спостереження, що їх перемежали, залишені казна-як. Я так і не змогла зрозуміти бодай якоїсь логіки.
Бачила сьогодні Ґійома Рамондена. З новою дерев’яною ногою. Він сміявся з Р.-К., яка на нього витріщалась. Коли вона запитала, чи не боляче, він відказав, що йому пощастило. Його батько робить клоги.[7] Тож тепер йому знадобиться тільки півпари, ха-ха, а шанси встояти навшпиньках під час вальсу скоротяться удвічі, моя гарнюня. Я постійно думаю про те, що там, усередині, під підколотою до ноги штаниною. Щось схоже на недосмажену ліверну ковбасу, перев’язану мотузочкою. Довелося кусати губи, щоб не розреготатись.
Ці слова дуже дрібним почерком записані над рецептом ліверної ковбаси. Мені такі історії з життя, з цим чорним гумором, здаються тривожними.
В інших місцях мати пише про дерева як про живих істот: Провела всю ніч біля Прекрасної Івонн, їй було так погано від холоду. При цьому дітей вона позначає скорочено – Р.-К., Кас, Фра, а про мого батька і згадки немає. Ніде. Багато років я гадала чому. Звичайно, я не могла розібрати, що написано в інших, таємних розділах. Мого батька – а я так мало про нього знаю – ніби не існувало.
5
А потім сталася ця халепа зі статтею. Сама я її не читала, як ви розумієте. Її опублікували в такому журналі, де про їжу пишуть як про стильний аксесуар: «Цього року, дорогенька, всі їдять кускус, це надзвичайно важливо». А для мене їжа – це просто їжа, чуттєве задоволення, дбайливо витворена ефемерність на кшталт феєрверка, хоч вона інколи й потребує значних зусиль, та все ж не сприймається серйозно, не є мистецтвом – на бога! – через одну дірку потрапило, з іншої вийшло. Хай там як, але одного дня статтю надрукували в одному з модних журналів. Називалась вона «Подорож уздовж Луари» чи якось так – відомий шеф-повар відвідував ресторани, що траплялися йому