Капець також прийняв офіційну позу, граючи тугим торсом на низьких ніжках:
– Ха-ха. Тоже найшов проблему. Не вопрос. Переведи тому містеру синьйору: тут уся земля моя. Фараони отдихають.
Коляда да Вінчі
Ще з часів фараонів, а може, ще й далі вглиб, відколи гори схиляються до стіп древнього поселення, вершиться це дійство. Коляда. Благодать народження Бога на Землі. Звично люди йдуть із дому в театр, а тут єдина і потрясаюча оказія, коли театр йде у дім. У кожен. Якщо ви шукаєте нових див світу, то неодмінно приїздіть на Різдво у Галичину і ви побачите, як на ваших очах відчиняються Небеса й на Землю опускається вічність у золотих октавах під вікном «Бог предвічний нам народився».
Заклопотані одвічним гречкосійством по скупих підкарпатських крутосхилах, тутешні селяни, одначе, ніколи не випускають із натруджених мозолистих правиць галактичні віжки у космічних мандрах. Над цією благодатною землею під карпатським наддашшям нуртує сув’язь між богоподібним стадом і небесним Пастирем. І як би не прибивали їх до кам’янистої ораниці зайди окупантів розмаїтих мастей, як би не гнітили сльотаві тумани поміж гір і видолинків, з-поміж цих земних незгод завше вдивляється в Небо ненаситний на Божу благодать етнічний бойко, якого з-поміж інших сонму племен вирізняє космічне масштабування його планетарних мандрів. І живе він не інакше, як від коляди до коляди, як від свята до свята. Коли у його зубожілу на маєтності і невичерпну, як небесна глибінь, селянську господу навідується сам Господь Бог у різдвяних обладунках співочого перевесла довкруж снопа із сотень поколінь, які так само, як і тепер, запалювали Віфлеємську зорю, що опускається благодаттю чи то із дна галактичного Простору, де обітує Бог, чи із дна Часу, на перелазах якого вигойдуються предвічні віки.
Було далеко за північ, коли Василя коляда застала за молитвою. Від хати до хати – усім сільським гуртом. З вечора до ранку. Господар подякував з порога колядникам: «Абисьте прийшли від нині за рік». Так казали з діда-прадіда, але ніхто й не переймався, що цьому віншуванню жодного разу не судилося збутися. Бо до нового Різдва не доживали всі. За рік ріділи ряди сільської громади. А таки не переймалися. Бо гадали – а може, то не я не доживу, а може, то не моя остання коляда, а чому то маю бути я? Хоча всі знали, що серед них є приречені, але ніхто не знав, хто саме, коли і чому.
Хвіртка зачинилась за останнім колядником, а на обійсті залишились дві темні тіні на снігу. Вони посунулися назад за господарем до хати.
То був Стефко Юродивий, що виконував останніми роками головний тягар – носив товстелезний бубон серед колядуючих музик. Такі є в кожному селі, у котрих з дитинства не всі вдома, і не так у хаті, як у голові.
– Питав, де ваша хата. Я його привів. Заробив доляр, – прогугнявив Юродивий, а відтак затягнув коломийку, останнім часом популярну в народі:
Котилася торба з горба,
А в торбі доляри.
Господар