– Помовч, Готфріде. – Одним рухом свого могутнього лаписька Грау ніби відкинув його геть. – Ідеться не про тебе, задвірковий романтику. Тебе й не шкода.
– Говори, говори, Фердинанде, – сказав Ленц. – Виговоришся, то й на душі полегшає.
– Ти ледар, – промовив Грау, – та ще й пишномовний.
– А ми всі такі, – усміхнувся Ленц, – ми живемо ілюзіями і в кредит.
– Слушно, – сказав Грау й по черзі оглянув нас усіх з-під своїх кущуватих брів. – Живемо ілюзіями з минулого та в кредит на майбутнє. – Потім він знов звернувся до мене: – Наївність, так я сказав, Роббі? Тільки заздрісні люди звуть її глупотою. Не журися тим. Це не вада, це – хист.
Ленц хотів був щось сказати, але Фердинанд вів далі:
– Ти ж розумієш, про що йдеться. Про наївну душу, не зіпсовану скепсисом та надмірною інтелектуальністю. Парсіфаль був дурний. Бо якби він був розумний, то ніколи не став би здобувати чашу святого Грааля. У житті перемагає тільки дурень, а розумний бачить усілякі перешкоди, і поки ще до діла, а він уже вагається. У скрутні часи наївність – найдорогоцінніший скарб, чарівна мантія, що приховує від тебе небезпеки, на які, наче загіпнотизований, наражається надто розумний.
Він відпив ковток, глянув на мене своїми величезними блакитними очима, що, наче клаптики неба, сяяли на його поораному зморшками обличчі.
– Ніколи не прагни знати надміру, Роббі! Що менше знаєш, то легше жити. Знання – це воля, але це й нещастя. Ходи-но сюди, випий зі мною за наївність, за глупоту й за все з ними пов’язане: за кохання, за віру в майбутнє, за мрії про щастя… Отож – за божественну глупоту, за втрачений рай!
Обважнілий, неповороткий, він раптом ніби поринув у самого себе й у свою сп’янілість – самотня могилка незбутньої туги. Життя його було потрощене, він знав, що ніяк стулити його докупи. Він закопався в своїй великій майстерні, жив зі своєю економкою. То була жінка груба, вдачу мала круту, а Грау – навпаки, дарма що був огрядний, – чутливу й непогамовну. Позбутися цієї жінки він не міг, та йому це вже, мабуть, було байдуже. Йому вже минуло сорок два роки.
Хоч я й розумів, що це наслідок сп’яніння, а проте щоразу, коли я бачив його таким, мені ставало моторошно. Приходив він нечасто, пив майже завжди на самоті у себе в майстерні. А це найшвидше руйнує людину.
По обличчю в нього промайнула усмішка. Він тицьнув мені чарку.
– Пий, Роббі! І рятуйся! Не забувай того, що я тобі сказав!
– Не забуду, Фердинанде!
Ленц накрутив грамофон. У нього була ціла купа платівок із записами негритянських пісень, він поставив кілька з них – про Міссісіпі, про збирачів бавовни та про жагучі ночі на берегах синіх тропічних річок.
VI
Патриція Гольман жила в одному з великих жовтих будинків, що протяглися на цілий квартал і відмежовувалися від вулиці вузеньким газоном. Перед під’їздом стояв ліхтар. Біля нього я й спинив «кадилак».