– Про це я навіть не здогадувався, – спохмурнів Мауглі.
– Ти маєш бути розсудливим, бо саме через твою безтурботність у тобі бачать людину. Я передчуваю, що будь-яка помилка старого Акели спричинить заколот Зграї проти нього – і проти тебе. Тоді на Скелі Ради вони… Проте я знаю, що робити, – Багіра пружно піднялася із землі. – Швидше спустись у долину, до людських осель, і роздобудь Червону Квітку. Тоді в тебе буде заступник… Сильніший за всіх.
Червоною Квіткою пантера називала вогонь, який наводив на мешканців джунглів такий страх, що вони боялися навіть вимовляти це слово.
– Червона Квітка? Знаю: у сутінках вона розквітає у вікнах хатинок. Я дістану її.
– Оце слова людського дитинчати, – гордо промуркотіла Багіра. – Але пам’ятай: вона росте в невеличких горщиках. Розживися одним і бережи його про всяк випадок.
– Добре, – сказав Мауглі, – я йду. Та чи впевнена ти, Багіро, що до цього причетний Шер-Хан?
– Клянуся залізним засувом, який мене звільнив, Маленький Брате!
– Я помщуся за все кульгавому тигрові, – відбігаючи, вигукнув Мауглі, – присягаюся буйволом, який мене викупив!
«І в цьому проглядає людське, – подумала Багіра, знову лягаючи на траву. – Шер-Хан на розум бідний, а полювання на наше Жабенятко десять років тому стало найлихішим у його житті…»
Мауглі був уже далеко. Він нісся до свого лігва, а серце несамовито калатало. Унизу, оповита вечірнім туманом, темніла долина. Вовченят-братів удома не було, але Мати-Вовчиця за його стривоженим подихом зрозуміла, що він чимось схвильований.
– Що тебе стривожило, синку? – поцікавилася вона.
– Шер-Хан поширює чутки. Він не тигр, а скалічений кажан! Сьогодні я полюю на зораних ланах…
Проторохкотівши це, Мауглі зник у чагарях і помчав до річки, яка звивалася долиною, але несподівано завмер, зачувши ловецьку пісню своєї Зграї та фиркання переслідуваного оленя, який був готовий захищатися. Потім стало чутно злостиві, наполегливі голоси молодих вовків:
– Акело! Ну ж бо, Самотній Вовче, покажи свою міць! Стрибай, Ватажку Зграї!
Напевне, Акелі цього разу забракло спритності й сили – почулося клацання ікл, потім коротке вищання: удар оленячого копита влучив у ціль.
Мауглі не став чекати. Із наближенням до обжитих людьми місць вовче виття поступово стишувалося…
«Багіра сказала правду, – прошепотів хлопець, нечутно залазячи в ясла для худоби у хліву та згортаючись клубочком у сіні. – Завтра вирішальний день і для Акели, й для мене…»
Потім він обережно випростався й зазирнув у вікно найближчої хати. Тривалий час Мауглі не міг відвести очей від вогнища – дивився, як яскраво воно палає і як жінка в темряві щось підкладає в полум’я. Коли ж