Я була охоплена болем, але мій материнський інстинкт не дозволяв мені прийняти вирок: мене відокремлено від моєї дитини.
– Хто ж буде дбати про мого малюка та його батька? – благала я. Мені треба було потрапити додому, але сперечатися марно, температура зростала.
Відвідувачі мого ізолятора мусили надівати маски й халати. Друзі телефонували, намагалися підбадьорити мене, але я була охоплена такою сильною панікою, що навіть не пригадую наших розмов. Щоразу, як закінчувалася дія ліків, я просила молочний насос, щоб зцідити молоко та зберегти його до повернення додому, для дитини. Марк мусив ходити на роботу, тож члени нашої сім’ї розподілили години, коли вони могли допомагати нам із нашим сином. Він поступово звикав до пляшечки, але багато плакав.
Хребетні пункції були надзвичайно болючими, та лікарям, які пильнували перебіг хвороби, вони були необхідні. Щойно лікар визначив вірусну природу хвороби, курс антибіотиків припинили, мені сказали, що організм сам боротиметься з недугою.
Коли настав День подяки, моя родина зібралася в чоловікових батьків. Тимчасом як вони різали індичку, я лежала в лікарняному ліжку, відчуваючи, що менінгіт виїдає мій мозок. Коли хвороба атакувала мозок із лівого боку, у м’язах правої ноги починалися спазми і страшний біль. Я безперестанку молилася про зцілення й надію. Я тужила за моїм солоденьким хлопчиком.
Раптом я помітила якийсь рух за лікарняним вікном. Я придивилась уважніше, і з очей полилися сльози. Там стояли мій чоловік, його сестра й мама, яка тримала на руках мого малюка, щоб я могла його побачити. Мій двомісячний син дивився на мене крізь скло, яке нас розділяло, наші очі зустрілися. Я відчула приплив рішучості й віри. Я була вдячна й усміхнулася своїй дитині у відповідь. Я знала: незабаром я повернуся додому!
На одинадцятий день мого перебування в лікарні мені зробили ще одну пункцію. Моя права нога зменшилася вдвічі проти звичайного розміру, але, на подив мого лікаря, я на сімдесят відсотків одужала, можна було мене виписувати. Тож Марк привіз додому нас обох. Я намагалася годувати мого синочка, але молока в мене більше не було. Я була дуже розчарована, але яке диво, що наш син не підхопив менінгіту через моє молоко в перший день моєї хвороби!
Ніколи не забуду слів медсестри під час наступного візиту до лікаря. Із болем у голосі вона розповіла мені про свого чоловіка, який залишився паралізованим унаслідок такої самої недуги. Я не могла промовити і слова. Та вдячність сповнила моє серце за Боже милосердя, проявлене до мене. Мій лікар погодився, що мені надзвичайно пощастило, хоч і висловив прогноз, що я завжди накульгуватиму. Я просто відповіла:
– У мене малий хлопчик, я буду з ним бігати. Я ОДУЖАЮ!
Моя віра зростала день у день, коли ми з Марком почали наш режим фізичної терапії. Я не могла вийти з ванни так, щоб не впасти. Не могла тримати дитину, якщо не сиділа. Проте