– Я не жартую.
– І де ти посеред навчального року знайдеш житло? Чи ти думаєш, що живеш у великому місті, де повно людей, які здають помешкання? – кажу я їй.
– Все одно можна спробувати.
– Зваж, що будинки тут майже всі дерев’яні, тож не виключено, що і там будуть блощиці.
– Можна пошукати квартиру в цегляній будівлі, – вже не так наполегливо каже Валя. Бачу, що вагається.
– Ти гадаєш, що знайдеться ще хтось, хто здасть нам кімнату за таку платню?
– Не знаю, – зітхає Валя.
– Якщо у тебе є можливість платити втридорога, то шукай, – кажу я. – А я звідси ні ногою!
– Куди я піду без тебе? – запитує Валя і обіймає мене за плечі. – Житимемо тут та годуватимемо цих ненажерливих блощиць. Хтось же повинен їх підгодовувати, чи не так?
Ми засміялися, і в цей час заходить до кімнати наша господарка.
– Що ви тут, подружки-реготушки, смієтеся?
– Весело та радісно жити, – відповідає Валя.
– Хоч би як там було, а війну пережили, голод, то тепер уже краще.
– А буде ще ліпше, – кажу я із запалом. – Життя нове будуватимемо, комунізм!
– Я вже не доживу до комунізму, – зітхає старенька. – А вам, можливо, доведеться при ньому пожити.
– Обов’язково поживемо! Нам, молодому поколінню, його будувати. Нам при ньому жити.
– От і добре, – погоджується Лідія Максимівна. – А я думаю про те, що звикну дівчата, до вас, як до рідних, а ви знову розлетитеся, мов пташечки, по всьому світові та забудете мене.
– Ну що ви, Максимівно! – кажу я та обнімаю стареньку за плечі. – Ми будемо до вас навідуватися.
– Дівчатка, що жили перед вами, теж так обіцяли. А тоді… Втім, листівки до свят надсилають, і на тім спасибі. Одна я залишилася на цьому світі, зовсім одна, – зітхає вона.
– А у вас дітей немає? – обережно запитую я, дивлячись на стіну сусідньої кімнати, де у рамках висять світлини молодих хлопців.
– Все було у мене, – каже жінка і не помічає, як з очей котяться дві сльозинки по зморшках та десь губляться на обличчі. – І гарний чоловік був, і три сини, як три соколи. Всіх забрала клята війна. Ніхто додому не повернувся. Одна тепер радість – ваш веселий щебет у хаті почути.
Коли Лідія Максимівна пішла, Валюшка тихо мені шепнула:
– Я нікуди звідси не піду. Нехай мене ці ненажерливі блощиці до кісток з’їдять!
– Я – теж, – сказала я.
…січня 1955 р
Я – нездара. Я – телепень. Звідки в мене була така впевненість, що я все, як слід, вивчила та добре підготувалася до іспитів? На першій сесії отримала трійку з геології. Це неприпустимо. Це – моя перша поразка. Чи то я недовчила, чи викладач був до мене надто суворий – зараз достеменно важко сказати. Але факт залишається фактом. Я маю одну трійку. Це означає, що до наступної сесії я не отримуватиму стипендію. З якими очима я поїду додому? Як тепер мені дивитися в очі татові та мамі? Приїхати й сказати: погляньте, яку нездару ви виховали!
Я не справдила надії батьків. Тепер мені боляче й сумно.
Не знаю, що б я робила без Валі, без Петруся.