Дивачка, що закохалася в мозок. Венди Сузуки

дві колись примусово відірвані одна від одної свої половинки – і ставати щасливою. Авжеж, про те, що таке щастя і як його досягти, написано цілу купу книжок. Перечитавши їх, я збагнула, що щастя полягає у ставленні до обставин життя та спроможності зрушити внутрішній баланс емоцій так, щоб вони з негативних змінилися на позитивні. Крім того, виявилося, що стан щастя передбачає дозвіл собі певних речей: наприклад, кинути чіплятися за роль довготерпеливої жертви, яку цінують виключно за її продуктивність, а натомість дозволити собі стати вільною, досліджувати тільки те, що цікаво, і творити. Ще я дізналася, що щасливими є люди рішучі, які роблять щось у житті з доброї волі, а не з примусу. Щоб стати щасливим, треба робити кроки вперед та активно домагатися власного щастя, а не чекати, коли хтось інший та добрий надішле його вам у подарунковому кошику, оздобленому яскравою червоною стрічкою.

      Але як досвідчений учений я все ж таки відчувала, що потребую дечого… скажімо, більш суттєвого, більш відчутного і наукового, що по-справжньому вказало б мені шлях, яким слід іти до щастя. Чому б не застосувати те, що я сама знаю з галузі нейробіології, до мого власного життя? Мені стало зрозуміло: щоб стати щасливою, доведеться використати власний мозок на повну силу, а не лише ту його частину, котра відповідала за проектування експериментів у нейробіології. Я зрозуміла, що мій мозок містить величезні ділянки, якими я припинила користуватися (або користувалася неймовірно мало) відтоді, як заснувала власну лабораторію і розпочала викладацьку кар’єру в Нью-Йоркському університеті. Я мала відчуття, що ці невикористані частини мого мозку починають відмирати. Наприклад, велика ділянка моторних зон мого мозку просто не використовувалася, тому що я майже не рухалася. Сенсорні зони мозку, ділянки, залучені до певних (не дотичних до наукових досліджень) різновидів творчості, і частини мозку, відповідальні за медитацію та духовність, перетворилися на безплідні пустелі, особливо порівняно з тими частинами, у яких вироблялися ідеї нових експериментів, підтримувалися навички дотримування правил та постійно велася самооцінка. Усі ті занурені в науку ділянки буйно квітли й зеленіли, немов сповнені життя джунглі Амазонки. Я зрозуміла, що мені необхідно налагодити зв’язок зі своїм власним мозком – усім ним, – і це стане першим кроком до щастя. Але треба було зробити ще дещо.

      Попри мою глибоку любов та повагу до мозку, я також знала, що люди є чимось більшим, ніж просто мозок із його реакціями. У нас є тіло, яке пов’язане з мозком, і завдяки цьому зв’язку ми маємо змогу взаємодіяти з навколишнім світом. Тож не лише частини мого мозку не стимулювалися роками. Своїм тілом я також нехтувала. Мені потрібно було не просто стимулювати бездіяльні частини мозку – ще більше мені було треба починати працювати з усім своїм тілом. По суті, я поступово розуміла, що стану щастя досягають тоді, коли ми не лише збалансовано користуємося всіма частинами даного нам мозку, а й узгоджуємо сигнали мозку з діями нашого тіла.

      Гарною, просто казковою новиною