дідо на прізвище Опанасенко. Із бульбівців, уже відсидів двадцять три з половиною роки. Лишилося ще півтора. Старий постійно перевиконував норму, хотів заробити собі на волю. Жити хотів. Ми ще на нього гнівалися, бо і нам норму піднімуть. А дідо впертий! Однієї ночі мені приснилося, що в мене на руці зупинився такий великий-великий годинник. Я прокинувся, кажуть: «Опанасенко стратився». І хто й коли покарає отих, що навік зупиняли годинники ближнім своїм, хто й коли нам пояснить, чому людина, яка стільки пробула у в’язниці, яка так мріяла про білий світ, про нове життя, покінчила самогубством перед самісінькою волею?

      – Тарасе, а коли ти був серед кримінальників, то чи знали вони, що ти поет? Чи мали тебе за білу ворону?

      – Слабий не любить здорового, темнота – світла, а дурний – розумного. Я зекам ніколи не казав, що пишу вірші. Про це знав тільки один кишеньковий злодій, бо він дуже спритно переховував мої рукописи. Цей крадій був маленький і лисий, через те зеки називали його не інакше, як Ленін.

      – Усе-таки і там, за ґратами, тобі вдалося зберегти дещо з написаного. Одна твоя книжка, яка вийшла в Канаді 1982 року, так і називається «З-за ґрат». Ти маєш цю книжку?

      – Та де! Хтось колись показував, а в мене самого нема. У мене нічого нема. І, як ото й колись, нема ні радіо, ні телевізора. Оце на врученні премії хотів було підійти до Президента, перекинутись словом, та не зміг згадати, як його по батькові. Знаю, що Леонід, а далі… ну, хоч убий, не згадаю. Маркович? Наче ні. Звернутися «пане», то ще образиться. Хоча «пане» я й сам не дуже полюбляю, бо взагалі-то я, знаєш, князь, і люблю спілкуватися з князями.

      – Тебе так часто і називають, як ти назвав свою книжку, – Князь Роси. А під якою назвою вийде твоя наступна збірка?

      – Теж «Князь роси». Збірок може бути багато, а книжка одна.

      – Якось Григір Тютюнник сказав, що великим українським письменникам судилося бути авторами однієї книжки. Шевченко створив «Кобзар». В один том можна вмістити все написане Стефаником, Тесленком, та й проза самого Тютюнника має обсяг однієї великої книжки. Це саме можна сказати і про твого улюбленого в дитинстві Шекспіра. Чи можеш назвати літературні імена, які мали на тебе найбільший вплив як на поета?

      – Я не маю постійних улюбленців. Ці імена весь час змінювалися. А взагалі мушу зізнатися, що я ніколи не мав доступу до світової літератури. І, як ти вже знаєш, навіть Шевченка не завжди міг читати, коли хотів. Я ніколи не мав доброго оточення, не мав підтримки. Майже все своє життя провів серед глупоти. Слово було останньою соломинкою, за яку я хапався. Взагалі дуже люблю читати листи. Особливо Лесі Українки. Під їхнім впливом написав дуже багато віршів, був якийсь дивовижний спалах.

      – І все-таки тобі ж приємно було стати лауреатом Шевченківської премії, хіба ні?

      – Я думаю собі, що хай ця премія буде для тих людей, які давно махнули на мене рукою. Для них таке визнання