Террі похитав головою – не заперечуючи, а мов би проясняючи думки.
– Після? Разом з усіма став у чергу. Але завдяки Деббі ми попали десь у кінець. Їй треба було в туалет, і вона хотіла, щоб ми її почекали, а потім уже стали всі разом. Її довго не було. Багато хлопців теж пішли до вбиральні, щойно закінчилися питання й відповіді, але в жінок завжди довше виходить, бо… ну, ви самі знаєте, бо кабінок менше. Ми з Евом і Біллі пішли до газетного кіоску, трохи там побули. Коли Деббі повернулася, черга протягнулась аж у вестибюль.
– Яка черга? – спитав Семюелз.
– Ви що, у танку живете, містере Семюелз? Черга по автографи. Усі отримали примірник його нової книжки «Я казав, що зроблю». Вона врахована в ціну квитка. У мене є така одна, з підписом і датою, і я з радістю вам її покажу. Тобто якщо ви вже не винесли її з будинку разом з іншими моїми речами. На той час, коли ми дісталися столу з Кобеном, було вже за п’яту тридцять.
Якщо так, подумалося Ралфу, то його уявна прогалина в алібі Террі звузилася до вушка голки. Доїхати з Кеп до Флінта за годину теоретично можливо – обмеження швидкості на автомагістралі становить сімдесят миль, і копи рідко звертають увагу на авто, що їдуть зі швидкістю вісімдесят п’ять чи навіть дев’яносто. Але звідки тоді в Террі взявся час на скоєння злочину? Якщо тільки в нього немає спільника-двійника, але як так могло вийти, враховуючи повсюдні відбитки Террі – і на гілці також? Відповідь: ніяк не могло. А ще – навіщо Террі спільник, що так на нього схожий або вдягається як він, або і те, і друге разом? Відповідь: ні до чого.
– Інші викладачі англійської весь час стояли з тобою в черзі? – спитав Семюелз.
– Так.
– Автографи роздавали в тій самій великій залі?
– Так. Здається, її називають бальною залою.
– А що ви робили, коли отримали свої автографи?
– Пішли їсти разом із вчителями з міста Броукен-Арроу, яких зустріли, стоячи в черзі.
– І де ви їли?
– У закладі під назвою «Вогнище». Це стейк-хауз за три квартали від готелю. Прийшли туди десь о шостій, випили трохи перед їжею, замовили десерт. Гарно час провели, – сказав Террі мало не тужливо. – Здається, усього нас було дев’ятеро. Потім разом пішки повернулись до готелю, там потрапили на вечірню дискусію, де обговорювали складні питання в таких книжках, як «Убити пересмішника» і «Бойня номер п’ять». Ев і Деббі пішли ще до завершення, а ми з Біллі лишилися до кінця.
– І коли це було? – спитав Ралф.
– О пів на десяту чи щось таке.
– А потім?
– Ми з Біллі випили в барі по келиху пива, пішли до себе в номер і лягли спати.
«Слухав промову видатного автора детективів, поки викрадали малого Пітерсона», – подумав Ралф. Вечеряв із вісьмома іншими людьми, коли малого Пітерсона убивали. Сидів на панельній дискусії з теми заборонених книжок, поки Віллов Рейнвотер везла його на таксі від «Прошу, джентльмени» до вокзалу в Даброу. Він знає, що ми підемо до його