Отож головний ціпак Кельбас у супроводі лікаря і двох ціпаків цього разу не забарилися. Вони хутко очистили кімнату від сторонніх і взялися до діла. Пан Кельбас витяг з маринарки велетенську лупу, якою можна було й теля вбити, і зачав колінькувати уздовж і впоперек, визбируючи всячину там і тут, не минаючи жодної обгорілої лучини чи вичесаного волосся, та все те дбайливо ховаючи до кишені. Правда, серед тих речових доказів не було ані одірваного ґудзика, ані якої петельки.
Лікар оглянув тіло там, де йому хотілося, і безпорадно розвів волохатими руками.
– Нічого не розумію. Тіло без голови, але не зимне, а тепле. Ба більше – чути серце під долонею б’ється, і пульс є, пиптики на персах червоні, мов жар…
Сухі ціпаківські жердини стовбичили біля дверей і не зводили вибалушених очей з відомих частин жіночої фігури.
З’явився міський війт. Ця особа була надмірно товста, щоб займатися розслідуванням, і тому, зручно прилипнувши до стіни, тільки гучно сопіла.
Пан Кельбас випростався і промовив:
– Панове, ся справа надто загадкова. Гадаю, нам варто спуститися і там спокійно все обговорити. А ви, – звернувся до ціпаків, – станьте на дверях і щоб жива душа сюди не проникла. Навіть муха!
Три грубі риби – Кельбас, лікар і війт – сіли в залі за стіл і покликали шинкаря.
– Лейбо, – сказав пан війт, – вточи нам хутенько пива та не з тієї діжки, що приправлена дощівкою, а з тієї, що в коморі. Та принеси сушеної риби і ще там чого.
– Ой, скажете таке – дощівкою! Ну, й штукар з вас, пане війт! Вже несу!
Він метнувся в комору і з’явився, несучи барильце пива та в’язанку тарані.
– Ццц! Антик, а не риба! Давно не мав такого добра. Ой-йой! Аж світиться! Справжній балик! Та що балик – тьху! Що він проти ції тарані? А пиво? Цимес! Із арканумських підвалів. Бо, бачте, наше салагірське, як з-під бика теє…
– Що? – визвірився війт. – Ти ведеш антидержавну пропаганду? Ану ще одне барильце на стіл, а то загримиш за ґрати!
Переляканий Лейба миттю зник. Лікар розлив пиво і сказав:
– Найбільше мене, панове, дивує, що нема на ліжку крові. Жодної краплі. Наче жива…
– Гм, це дійсно дивно, – промовив Кельбас. – Я теж ніде на підлозі не помітив крові. А їй же ж голову хтось відчикрижив! Кров мусить бути. Коли моя тестьова на свята кабанчика колола, то націдила тої крові ціле відро.
Коли Лейба приніс друге барильце, Кельбас запитав його:
– А розкажи нам, звідки ця панна тут взялася.
– Приїхала вона опівдні з королівським гінцем із Аркануму, вашмосць. Голова була з нею. Гонець подався з посланням до нашого короля, нехай йому легко гикнеться. А панна зосталася і з покою не виходила.