А чорт саме тоді притаївся під греблею, щоб звести парубка з дівчиною. Був парубійко в тому селі убогий, да такий же то нетяга, що ніхто не хоче за його заміж йти. А село багате: все господарі самі живуть, то їм про приймака хоч й не кажи. Було ж і дівча-сиротятко, що ні батька, ні матери не знало, дак багатирські хлопці на неї й не дивляться. От і полюбилася бідота одно одного. Та що ж? Як їм побратись? Де жити? Хто їх у двір із дітворою прийме? Чорт і думає: «Постойте ж, я вас під вербою без попа одружу, та й розплоджу з вас ціле кодло старчат!»
Парубок був у хазяїна за наймита, а дівчина в другого хазяїна за наймичку. От і повиганяли вони овечат раніш усіх, щоб не прилюдно побачитись. Чортяка аж усміхається, як то він піддасть їм обом весняного тепла! Аж гульк: щось хлопостить постолами, чвяка щось по грязі. Се дід йде до церкви. Тут саме в дзвона бовкнули. Дід наш ізняв гарненько шапочку, перехрестився. Чорта аж у печінках запекло, що дід ще й охрестився. Як вискочить, як пхне старого з греблі! Так і плюснув дідок наш у калюжу. Що робити? Старому, як малому: давай кричати, аж заплакав з немоги.
А дівка з парубком тільки що зійшлись докупочки. Чують лемент, прибігли, звели діда, він увесь обмок, труситься. Парубок скинув із себе латану сірячину.
– Вдягнись, дідусю, та як ітимеш із церкви, дак зайди до Хоми, що над кручею: свитина твоя просохне. А я вже й так побуду: не дуже холодно.
Пішов дід, подякувавши, до церкви, а чортяка до парубка. Давай загрівати його, щоб займав дівчину. Дак нічого не вдіє, бо весняний вітрець так і проймає хлопця, – не до жартів. Дівка хоч й пригорнулась би до його, та в його інша вже думка. Тільки разинку поцілував, та й побіг на кручу до Хоминої хати. А хата в того Хоми така, що й вікна в землю повгрузали, дак він колочками пообгороджував, щоб свинота не повибивала. Та був Хома усім приятель – і лихим, і добрим. Хоч і вкрав би хто яку одежину, то він переховає. От і висушив парубок у його дідову свитину.
Тим часом Бог покликав перед себе чорта.
– А що се ти вкоїв, псявіро? Один у мене був чоловік на все село правдивий, дак ти й з того насміявся! Оце ж знай, цапина ти личино: щоб ти сему дідусеві три годи, як три дні, кріпаком вибув. Та гляди мені: коли діду буде яка пригода або що, дак й не думай. У мене не відбрешешся.
Грізно таки загомонів Господь на нечистого, аж блискавка по всему небу сяйнула й громом усю землю схитнуло.
Почухав чорт проміж рогами. Ніде дітись, мусив йти в кріпацтво.
А дід кладе собі любенько поклони в церкві, та й не знає, чого се так блискавиця обвилась округи церковної бані, чого так земля страшно схитнулась.
Одправив отець Яків утреню, пішов оддихати: бо він у нас на ноги кволий, дак не швидко до служби дзвонить. Богоугодний дід собі й думає: «Що ж? Тепер я одинокий. Скотинку нікому доглянути, борщику нікому зварити. Піду додому. Нехай Господь мені дарує, що служби Божої неділешньої не чутиму».
Пішов. Іде поуз кручу, аж парубок йому назустріч суху свитину виносить. Одягнув його, підперезав. Дід і