Побачивши дівчат, Явтух отерп. Мокру одіж він заховав на городах, щоб завтра вранці забрати. Тим часом дівки наближалися і все голоснішими ставали їхні голоси. Хлопець вскочив у перші-ліпші ворота і заліз у перекинуту діжку. І саме вчасно, бо якраз визирнув місяць і галас уже стояв над його головою.
– Ох, постійте, дівчаточка, я когось бачила!
– І я! І я! І я бачила, – посипалися дзвінкі голоси і юрба спинилася коло воріт. – Куди ж воно поділося? Як у воду впало!
– Та й справді дивно: куди б йому дітися?
– Та чи не під діжку заліз який дурень?
– Може, й під діжку! Ану-ну…
– Та ні, заждіть, – спинив їх ткач. – Се ж, певно, сліпий Кіндрат прокинувся і виходив собі з хати.
– Може, й так! – вирішили дівки і, скоса зиркнувши на діжку, рушили далі.
На душі в Явтуха відлягло. Він визирнув, перечекав, поки юрба щезла за рогом, і чкурнув по вулиці, аж закурилося. Добіг до своєї хати, але тільки замка поцілував. Він до вікна – а воно зачинене. «Ох, ти ж, доле моя сердешна! – вигукнув мало не крізь сльози. – То ж треба було матері піти й двері замкнути! Ну де я її тепер знайду?» І він од розпачу гримнув кулаком у двері… І раптом чує: за плечима в повітряній порожнечі щось зайшлося тихим деренчливим сміхом. Явтух обернувся і виставив перед себе м’язистого п’ястука:
– Не піддамся я тобі, окаянний! Не піддамся, а ще при нагоді й потовчу! Хоч у спідницю і в бабські черевички вберуся, а таки піду на вечорниці, і горілки нап’юся, і з моєю кралечкою насміюся над твоєю собачою пикою!
Теє сказавши, підійшов до вікна сусідської хати. У хаті було порожньо, місяць світив на гладку підлогу, на піч і на полиці, заставлені посудом. Явтух штовхнув двері, вони відчинилися.
– Хоч ці не зачиняються, як від татар, прости Господи!
Це була хата молодиці Ївги Лободи, що її чоловік поїхав на заробітки. Явтух дістав з печі жарину і засвітив. «Кума посердиться та й пробачить, а на вечорниці я таки потраплю!» – подумав собі і став знімати зі стіни сусідчин убір… Зодяг довгу жіночу сорочку, голову пов’язав хустиною, взувся в червоні сап’янові черевички з підковами, почепив червоні коралі, накинув зелену юпку і подивився в люстро.
– Якби не вуса – чиста тобі молодиця! – сказав, усміхаючись. – І як же дивацьки споряджаються тії жінки! Мов писанки на Великдень… Ох і розпотішу я тепер всю компанію! І набігається, насміється й навеселиться моя Найдуся, моя зіронька!
Погасивши