Філософія грошей. Георг Зиммель

у безпосередньому спів-перебуванні потреби й задоволення містяться нерозвинутими і без особливого наголосу. Нехай дієве тут визначення об’єкта полягає у самій лише його рідкісності – відносно до його бажаності – або в позитивних зусиллях із його засвоєння, у кожному разі тільки через це він встановлює ту відстань між ним і нами, що дозволяє, нарешті, надавати йому певної вартості потойбіч того, що він стає просто спожитим.

      У такий спосіб можна сказати, що вартість об’єкта хоча і ґрунтується на тому, що його бажають, проте на такому бажанні, що втратило свою абсолютну властивість потягу [Triebhaftigkeit]. Однак об’єкт, якщо він повинен залишатися економічною вартістю, так само мало може збільшувати свою величину вартості до того рівня, при якому він практично діє немов абсолютний об’єкт. Відстань між «Я» і предметом його бажання може ставати такою великою – нехай через об’єктивні труднощі надбання, нехай через надмірно високу ціну, нехай через сумніви звичаєвого або іншого різновиду, що опираються прагненню до нього, – що справа не доходить до жодного реального вольового акту, а бажання або згасає, або стає невиразним хотінням. Відстань між суб’єктом і об’єктом, зі зростанням якої постає вартість принаймні в економічному сенсі має, отже, нижню і верхню межу, тож формулювання, ніби рівень вартості дорівнює рівневі опору, що протистоїть досягненню бажаних речей згідно з природними, виробничими і соціальними можливостями [Chancen], не відповідає станові речей. Певно, залізо не було б жодною економічною вартістю, якби його досягненню не протистояли більші труднощі, ніж, скажімо, при досягненні повітря для дихання; але, з іншого боку, ці труднощі мусили знизитися до певного рівня, щоб залізо взагалі можна було переробити на те багатство знарядь, яке зробило його вартісним. Або так: стверджують, мовляв, твори плідного маляра при однаковій мистецькій досконалості були б менш коштовними, ніж твори менш продуктивного; це слушно тільки вище певної якісної межі. Адже потрібно якраз вказати на певне багатство витворів якогось маляра, щоб одного разу він узагалі зажив тієї слави, яка підвищує ціну його картин. Далі, в деяких країнах із паперовою валютою саме рідкісність золота призвела до того, що простолюд узагалі вже не може приймати золота, коли воно йому випадково запропоноване. Бо саме відносно шляхетних металів, чию придатність до грошової субстанції зазвичай уґрунтовують на їхній рідкісності, теорія не має права не помічати того, що це значення рідкісності може з’являтися тільки вище якоїсь вельми високої численності, без якої ці метали взагалі не могли б служити практичній потребі в грошах і, отже, зовсім не могли б досягати тієї вартості, якою вони володіють як грошовий матеріал. Мабуть, лише практична ненаситність, жадання якої поширюється понад будь-яку дану величину добра і якій через це кожна вартість здається занадто мізерною, нехтує тим, що не рідкісність, а певне середнє між рідкісністю і не-рідкісністю утворює умову вартості