– Скажи хоч щось, Ольховський! Не мовчи.
– Що ви хочете почути, сенаторе?
– Чому, чорт забирай, це відбувається?
Паливода поглянув на каштеляна і знову похитав головою:
– Не можу сказати надто багато. Звідси далеко до Сатанова?
– Два десятки верст.
– Інший шлях є?
– Навряд. Якщо й існують лісові дороги, нині їх занесло снігом.
– Тобто людина, яка вирішила мандрувати з Сатанова у Кам’янець або навпаки, повинна проїхати саме тут?
– Напевне. Чому ти запитуєш?
Паливода поглянув на каштеляна.
– Очевидно, нещасний, якого ми знайшли, а також загиблі у Сатанові, ланки одного ланцюга, – сказав він.
– Це очевидно навіть для мене, – погодився Ґурський. – Але чому у такий дикий спосіб? Заради чого?
Семен підняв комір кунтуша, намагаючись врятуватись від протягів, які гуляли в салоні карети.
– Є багато пояснень навіть для того, що на перший погляд здається незрозумілим, – пригадав він. – Одного разу я зустрів святого інквізитора, який отруював людей сотнями. Здавалось би, святий отець і навмисне отруєння – речі несумісні. Але коли розібратись більш прискіпливо, подія набуває іншого забарвлення. Як нам оповідає історія, у Ватикані традиція труїти ближніх досить стародавня. Проте усі ми віримо, що церква веде нас до царства Господнього. І продовжуємо вірити навіть після того, як отруювачів у рясах виведено на чисту воду. Скоріш за все убивця теж вірить у щось. Принаймні має безліч аргументів для виправдання своїх дій. Можливо, дізнавшись якими є ці аргументи, ми зможемо знешкодити його досить швидко. Проте слідство знаходиться на самому початку, тож зараз зарано робити будь-які висновки.
– Ти говориш крамольні речі! – сказав Ґурський. – Якби твої слова дійшли до вух святої інквізиції, мав би безліч проблем.
– Вони намагались. Хоча й безуспішно. Сенаторе, у мене є до вас невеличке прохання.
– Кажи.
– Не завадило б дізнатись, кого ми знайшли. У мене не вистачить на це часу. Відрядіть кількох жовнірів у навколишні села. Навряд чи цей чоловік жив далі аніж за десять верст від місця, де ми його знайшли. Нехай дізнаються, хто він.
Ґурський, погоджуючись, хитнув головою.
– Я дам вказівку. А зараз, прошу вибачення, мої сили вичерпано. Як фізичні, так і духовні. Скоро буде трактир, там стаємо на відпочинок.
– І я буду останнім, хто вас відмовлятиме, – підвів підсумок бесіди Семен.
За чверть години дорога й справді вивела загін до селища, на околиці якого знаходився великий трактир. Ворота з рипінням відчинились, і скоро на дворищі, яке до цього пустувало, стало велелюдно й гамірно. Ґурський у супроводі Паливоди і ротмістра покрокував до будівлі, решта жовнірів розташувались просто неба, розпалюючи багаття для обігріву й приготування їжі.
Розділ IV
Снігопад,