А вона все молилась, у місячному світі стоячи, мов ясний неземний дух чистої любові. А потім, положивши три поклони, устала, підійшла до брата й до сестри, вгорнула їм ноги кожухом і сама лягла біля їх, накинувши на плечі свитину.
І довго стояв місяць зачудований, довго дививсь у вікно, ллючи небесний світ у хату, аж поки якась хмарка набігла й сховала його…
Ксеня
I
Це було по весні…
Я тільки одну зиму ще ходив до школи. Всі ми, школярі, сподівалися, що незабаром нас порозпускають, бо вже наближався екзамен. Мені страшно було його, того екзамену, бо казано, що на його якийсь пан приїде, але бажалося, щоб швидше він проходив, бо вже, правду кажучи, трохи таки набридло сидіти в душній і тісній похмурій школі у той саме час, як ліс гучав[83] од пташиних співів, як лука пишалася веселими квітками, як жваві метелики тріпали в повітрі своїми різноколірними крильцями, втікаючи від хлопців, що вганяли за ними. А ми щодня мусили сидіти до пізнього обіду в хаті. Ні, вже хотілося на волю!..
Зате ж, як кінчалося вчиття і нас пускано додому, ніде правди сховать – я та й багато моїх товаришів не дуже дбали про науку, а більше надолужали згаяний у школі час.
Так, це було по весні. Вернувшися з школи і кинувши на мисник[84] книжки, я вхопив свій складаний ніж і вибіг на вулицю. Мені хотілося зробити собі сікавку[85]. Я побіг у сад і скоренько вирізав собі цівку[86] з бузини. Тоді, розсівшися перед своїм двором, я почав виробляти сікавку. Я вже відрізав її і простромлював серединку, як зненацька біля мого вуха озвався голос:
– Та й гарний же в тебе ніж!
Я підвів голову. Це був мій товариш-кучанин[87] Івась.
– Гарний ніж… Батько купив?
Я глянув на свій новенький блискучий ніж, а потім на Івася і промовив:
– Авжеж, батько!
– Продай мені! – сказав Івась, і в його заблищали очі.
– Зроду ні! – відмовив я зважливо.
– Я тобі злотого[88] дам. У мене єсть: батюшка дали, як я в церкві кадило[89] їм подавав.
– Що мені твій злотий! За ніж батько сами дали семигривеника[90].
Івась похнюпився. Але трошки згодом знову підвів голову:
– Ну, слухай, дай мені хоч погратися: і я собі нароблю сікавок…
Якби Івась попрохав у мене ножа через тиждень або два, то я дав би його, не вагаючись. Але тепер, тільки позавчора одержавши його, я ніяк не міг наважитися розстатися з своїм скарбом.
І я відмовив:
– Ні, не дам!
Івась образився.
– У! Скупердя[91]! Усе б собі загарбав! Дай!
– Не дам!
Тут трапився зовсім несподіваний випадок. Повертаючи довгу цівку з бузини, я якось зненацька зачепив Івасеві обличчя. Він, і раніше сердитий, тепер скипів:
– Чого б’єшся? Хочеш, щоб і я тобі дав?
І