Клим міг би переварити й це.
Але записник у його руках – то вже занадто.
Він ступив до Навроцького, наставив дуло, націливши в груди. Той, не чекаючи наказу, поволі почав піднімати руки догори.
– Ані руш! – це Кошовий виплюнув. – Нема часу й бажання на порожні розмови з вами. Дівчата, всі зарізані дівчата, не чинили опору вбивці. Вони знали його. Він навряд чи ходив до них постійно, як клієнт. Бо ви ж самі у своїх репортажах наголошували: жертви вдягнені, одяг не ушкоджений. Враження, ніби вбивця прийшов на товариську розмову. І разом із тим всі вбиті дівчата вами дуже добре описані! Ви знали історію кожної, Навроцький! Вигадали?
– Правдиво! Все правдиво! Брехати – не моя робота, я не пишу бульварних романів!
– Зате збільшуєте прибутки бульварним газетам! І собі заразом! Ви себе виказали цими деталями, Навроцький!
– Та як-то – виказав!
Клим підступив ще ближче.
– Подробиці, ті самі подробиці. Ви входили в довіру до дівчат. У вас дуже добре виходить, ви ж давно досліджуєте звичаї міського дна. Ви маєте досвід спілкування саме з такою публікою, яка не буде вас боятися. Ви вмієте входити в довіру. Це згубило вже чотирьох дівчат! І нещасного Луку Різника!
На нього працював ефект несподіванки.
Одного разу це вже допомогло, в клубі «Доміно». Тоді, шукаючи вбивцю Агнелі Радомської, Клим вийшов на слід таємного брудного притону для забав міської аристократії. Проти – статус, репутація й досвід Навроцького. Багато років варячись у казані львівського дна, газетяр напевне переживав усяке. Побачити наставлене на себе дуло чи відчути лезо ножа під боком там завиграшки. Хто-хто, а Кошовий знав це. Настрашити револьвером тертого книша, звиклого крутитися вугром, не так просто, як міського жигало, дамського улюбленця.
Але ва-банк – то ва-банк.
– Зараз ми підемо в поліцію, – просичав Клим у лице Навроцькому. – Ви стежили за мною. Фіксували кожен крок. Робили гроші та славу, описуючи не лише свої діяння на Городоцькій, а й мої успіхи у протистоянні з вами! Ви послали мені привіт, убивши Лукана! Вам удалося заманити його, бо хлопчина довіряв вам! Адже ви писали про нього в газеті спершу як про кандидата на вбивцю, потім, з такою ж категоричністю – як про жертву підступного маніяка! Я все це читав, мав можливість порівняти! Ви хотіли, аби поліція знайшла мене біля його тіла! Прекрасний репортаж, пане Навроцький! Ви робите славу на всьому огидному! Заради цього готові вбивати!
Говорячи так, Кошовий крок за кроком відтіснив газетяра до протилежної стіни. Коли відступати стало вже нема куди, Навроцький міцно притиснувся, розправив плечі, ніби збирався відштовхнутися й піти в контрнаступ. Видихнув, уклавши у крик весь свій відчай:
– Та нікого я не вбивав!
– Всі вбивці так кажуть!
– Мене послухайте! Я дав вам можливість, тепер ваша черга!
– У поліції будете…
– Та лишіть ви