– Але найвищий, найкращий і найсправедливіший учинок, – докинув я, – це коли водночас він корисний і для тебе, і для твоїх дітей, і для всього людства.
– Я б так не сказав, – відповів він. – Не бачу в цьому ні потреби, ні здорового глузду. Я відкидаю людство і дітей. Заради них я не поступлюся нічим. Усе це сентиментальні витребеньки, принаймні для того, хто не вірить у вічне життя, – ви самі не можете цього не розуміти. Якби мене чекало безсмертя, альтруїзм був би платнею за цього. Я міг би хтозна й як піднести свою душу. Але попереду нема нічого вічного, крім смерті, а закваска життя грає в мені ненадовго. Тож було б неморально принести себе в жертву. Жертва з мого боку, що хоч на мить скоротила б це грання, – нерозумна, ба навіть несправедлива щодо самого себе, це просто злочин. Я не повинен нічого втратити, і кожний мій фермент треба використати якнайдоцільніше. Вічна нерухомість, що згодом прийде до мене, не полегшає й не поважчає від того, чи я пожертвую себе заради когось, а чи ні – в той короткий час, доки грає моя життєва закваска.
– Тоді ви індивідуаліст, матеріаліст, а отже, й гедоніст.
– Важкі слова, – засміявся він. – Але що означає «гедоніст»?
Я пояснив йому, і він кивнув згідливо головою.
– До того ж ви така людина, – провадив я далі, – що їй не можна довіряти навіть у дрібницях, коли справа хоч трохи торкається егоїстичних інтересів.
– Тепер ви починаєте розуміти, – сказав він, радісно всміхаючись.
– Ви – людина, цілком позбавлена того, що світ зве моральністю.
– Так.
– Людина, що її треба завжди боятись…
– Саме так.
– Боятись, як змії, тигра, акули.
– Тепер ви знаєте мене, – сказав він. – Знаєте мене так, як узагалі мене знають. Мене називають Вовком.
– Ви якась потвора, – додав я відважно, – Калібан, що думав про Сетебоса, діяв так, як ви дієте, коли раптом здолає вас якась примха.
Ларсен спохмурнів, не зрозумівши порівняння, – він, очевидячки, не був знайомий із цією поемою.
– Я саме читаю Браунінга, – признався він, – але щось не дається він мені. Ще не так далеко зайшов, а вже ладен би й кинути.
Щоб не розводитись довго, скажу просто, що я приніс книжку з його каюти й прочитав йому вголос «Калібана». Він був у захопленні. Цей примітивний погляд на речі й спосіб мислення він цілком розумів. Раз у раз він уривав мене своїми зауваженнями й критикою. Коли я закінчив, він звелів мені перечитати поему вдруге й утретє. По тому ми зав’язали дискусію про філософію, науку, еволюцію, релігію. Він виявляв хиби самоука, а також упевненість і прямолінійність, властиву первісному розумові. Саме в простоті міркувань полягала його сила, і матеріалізм його був переконливіший, аніж витончений і складний матеріалізм Чарлі Ферасета. Не скажу, що Ларсен переконав мене, – я-бо страшенно впертий і, як казав Ферасет,