Трусик із пухнастим хвостиком проскочив перед ними через дорогу, залишивши за собою тоненьку хмарку куряви, немов димок від цигарки. Ще один поворот, і з-під самих кінських морд нараз спурхнуло з десяток сполоханих перепеличок. Біллі й Сексон, мов діти, тішилися кожною несподіванкою.
– Ех, – промурмотів він. – Шкода, що я не народився фермером. Людей створено не на те, щоб вони ниділи по містах.
– Та ще коли вони нашої вдачі, – згодилася Сексон. – Вона на хвилю замовкла й глибоко зітхнула. – Яка краса! Прожити тут усе життя серед природи – то був би чарівний сон. Іноді я дуже шкодую, що я не індіянка.
Біллі кілька разів поривався звернути розмову на цікаву для нього тему, але все стримувався.
– Ну, а щодо тих хлопців, яких ви, як вам здавалося, кохали?… Ви ж мені про них так нічого й не розповіли, – наважився він нарешті.
– Вас те цікавить? – спитала вона. – Далебі, вони того не варті.
– Звичайно, цікавить. Розповідайте. Ну…
– Гаразд. Слухайте. Перший був Ел Стенлі…
– Чим він заробляв гроші? – перебив майже владно Біллі.
– Він був картяр.
Біллі похмуро зиркнув на Сексон, і в його затьмареному погляді промайнула підозра.
– О, не турбуйтесь! – засміялася вона. – Мені було тоді лише вісім років. Бачите, я починаю від самого початку. Те було тоді, як моя мати померла, і Кеді взяв мене в прийми. Він мав готель і шинок, – невеличкий готель у Лос-Анджелесі. Спинялися в нього переважно робітники, навіть поденники й залізничники, і, мабуть, Ел Стенлі таки добре переполовинював їхні заробітки. Він був дуже гарний, спокійний і говорив так тихо й ніжно. Ні в кого я не бачила таких лагідних очей і таких чистих та м’яких рук, як у нього. Немов і тепер їх бачу перед собою. Він іноді грався зі мною пополудні, дарував мені цукерки й цяцьки. Він спав майже цілісінький день. Тоді я ще не знала через віщо. Мені здавалося, що він зачарований принц. А одного вечора його вбили в нашому барі, але перед тим, як померти, він убив свого вбивцю. Так скінчилося моє перше кохання.
Вдруге я закохалася після притулку – тоді мені вже минав тринадцятий рік, і жила я в брата (відтоді я ввесь час так з ним разом і живу). То був хлопчик моїх років, пекарчук, що розвозив булки. Я зустрічала його мало не щоранку, йдучи до школи. Він спускався завжди по Вудстріті й завертав на Дванадцяту. Може, мене вабив до себе не так він сам, як його кінь. У кожному разі, я любила його кілька місяців. А згодом його звільнено, чи щось, може, сталося, тільки замість нього з’явився новий возій. Так ми з ним не перемовили й словечка.
А потім, коли мені вийшло шістнадцять років, з’явився бухгалтер. Мені щастить на бухгалтерів. Адже ж то був бухгалтер з нашої пральні, отой, що його побив Чарлі Лонг. Я тоді працювала на консервні Гїкмеера; він теж служив там. І в нього теж були дуже ніжні руки. Але незабаром я побачила, що він за один. Він був… ну, та в нього були такі самі норови, як і у вашого хазяїна. Насправді я його ніколи не кохала, як перед богом – не кохала, Біллі. Я відразу