Різаний повільно повернув голову в його бік.
– А… – протягнув він. – Бігуне… Живи вічно!
– І ти, і ти, Різаний… – кивнув Бігун. – Ми шукаємо герлу, яка порушила Закон Парку. Її звуть Білка. Маленька худа тварина, небезпечна, як болотний снейк. Руда сука, яку ми вигнали з племені.
Очі у вагітної спалахнули темним кривавим світлом.
– І де вона, Бігуне? – запитав Різаний.
– Ми думаємо, що йде в Таун.
– Одна? – продовжив Фармер.
– З нею ще один покидьок, – сказав Облом за спиною Бігуна. – Книжковий хробак! Але він мій.
– А… Облом… – знову ліниво протягнув Різаний, схиляючись до шиї коня. – Живи вічно, Обломе. Але я вже говорю зі старшим, так що ти можеш заткнути пащу…
Облом пішов плямами, відкрив був рот, але промовчав.
– Вона не сама, – спокійно сказав Бігун, не вступаючи в суперечку. У нього не було ніякого бажання брати участь у перепалці під прицілом двох великокаліберних кулеметів. – У неї є спільник…
Різаний схилився до герли з шаленими очима, і та щось прошепотіла йому на вухо.
– Ваша одноплемінниця зі спільником убили чоловіка цієї жінки, – Різаний поклав долоню на приклад автомата в сідельній кобурі. – Я думаю, ви повинні заплатити за це…
Бігун відчув, як за його спиною напружилися мисливці.
– Вона не наша одноплемінниця…
– Так? Вони обидва з вашого племені, що б ти зараз не розповідав. І ти відповідаєш за те, що вони зробили.
Стволи кулеметів ледь помітно опустилися нижче.
– Ми теж хочемо їх покарати…
– Убитий фармер, один із наших… – процідив Різаний, стиснувши губи. – Усі племена в окрузі знають, що буває після цього. Чи ви, Паркові, забули, що ми нічого не прощаємо і нічого не забуваємо? Напевно, давно ніхто з ваших не висів на стовпах справедливості! Пора нагадати!
– Не квапся, Різаний, – важко вимовив Бігун. Він сам здивувався тому, як пересохло в роті – слова дряпали йому горло, як шматки черствого коржа. – Ти встигнеш покарати винних, а твоя герла отримає викуп за вбитого чоловіка. Ми якраз збиралися запропонувати тобі діло…
– Діло? – здивувався фармер. – Мені? Яке діло мені може запропонувати парковий?
– Я б хотів поговорити з тобою віч-на-віч.
Деякий час Різаний розмірковував, міряючи Бігуна поглядом, але потім усе-таки кивнув:
– Підійди.
Бігун підійшов, намагаючись дивитися гордо, але цьому дуже заважали стволи кулеметів, що стежили за ним. Він був невисокий на зріст, і кінь Різаного нависав над ним, як скеля.
Фармер дістав свій автомат із кобури, і ствол уткнувся Бігуну під ключицю. Мушка дряпала шкіру, від металу несло мастилом і пороховим гаром.
– Говори.
Бігун ковтнув якомога непомітніше і подивився на Різаного знизу догори.
– Скільки зим у тебе на плечі, Різаний? – запитав він.
– Шістнадцять, – відповів той, не знімаючи пальця з курка.
– Хотів