II. Симпозіон у гетери
Хлопчисько-слуго! Старого фалерну Подай нам келих пінистий, гіркий!
Тиха ніч м’яко обняла Александрію.
З-за мурів, що оточують сади Лохіасу, найгарнішої палацової частини міста, схиляються віти дерев. А з них потоками чорно-зеленої бронзи ллються гірлянди плющів і пнучких троянд. Нерухомо застиг у повітрі аромат олеандрів. Аж голова точиться від пахощів. А на устах осідає смак мигдалів і меду.
Крізь металеві мережі кованих брам темніє мідь статуй на білих мармурах стін.
Свіжі голоси водограїв безжурно співають у дрімаючих тінях і творять приглушене тло для арабесок флейт, бризок сміху, оплесків, пісень, що будять дрімаючу тишу.
Порожньою вулицею озиваються легкі кроки.
Від синьої запони ночі відокремлюються дівочі стрункі постаті, їх три, як три грації-харити. Пружним кроком, що звик до танцю, вони вириваються з сонної тиші і, як метелики, летять до світла й сміху.
– Якби ж то золочена лектика, та щоб несли нас дужі невільники…
– Чи бач! Золочена! Я, мила Фаніон, пристала б і на не золочену, а звичайнісіньку!..
– Тож не були б ми танцюристками-хореями, а багатими панями!
– Товсті… з підмальованими ще гірш, як у нас, очима, – розсипала дрібний сміх Фаніон.
– От тоді перед нами всі лебеділи б. А то… Чи хоч дадуть повечеряти?
– Хто ж на таких, як ми, зважає? Аби були на своєму місці. І в час.
– Як ті гірлянди на вазах. Чи на кратерах, що в них подаватимуть солоджене медом вино, – засміялась Меліта. – Справді. Де б таки зважати на вбогих хорей, та ще в час, коли в Александрії повно пишних панів з Рима.
– А може, Ізі зверне на себе увагу? – озвалась знов Фаніон.
– Та що ти! – запротестувала Ізі. – Помогла б богиня якось вив’язатись без ганьби. Я так боюсь!
Було по півночі, коли Ізі з подругами несміливо вступали до виїмково розкішної інзули – школи, що належала гетері Доріс.
Вечеря вже скінчилась.
Раби виносили маленькі столики, що для особливої врочистості стояли перед кожним гостем зокрема. Підлогу в залі посипали свіжими трояндами та фіалками.
Винесено велику кратеру – посудину для мішання з водою і медом вина, що його пили за вечерею. Натомість цілим походом внесли юнаки-раби до їдальні-триклініуму, мов офірні дари до храму, заквітчані гірляндами амфори хіоського, фалериського, кіпрського вина і навіть коштовного антосмія – найвизначнішої перлини шляхетних вин.
Починалась друга частина симпозіону – бенкет, пиятика.
Нерозведене вино заграло барвистими іскрами по золотих чарах.
Присутнім розносили свіжі вінки, нард і вербену. Для відсвіження гості натирали собі нардом і вербеною скроні, чоло і руки.
А раби-підлітки доливали в мосяжні лампи запашної оливи. До курильниць додавали нових ароматних смол.
– А тепер, приятелі дорогі, – промовила мідянокоса Доріс, звана так за вогненний, як у Фріне, відтінок