І водій заусміхався щасливо. Леонід зрозумів: він знає, що син уже не повернеться.
– Відспівали?
– Та що ти!.. Він же безвісти ніби як зник. – І дядько враз похмурнішав, насупився. Було видно, що думає не про хороше.
Капітан-лейтенант спочатку не хотів, але наважився:
– І я там був. Ми сімдесят діб захищали місто. На жаль, так і не втримали позицій…
Водій кивнув. До парку їхали вже мовчки. Кожен думав про своє.
Розділ четвертий. Три буханки хліба
Леонід так любив той університетський сквер, який часто навідував батько, але шкодував, що не потрапив на відкриття пам’ятника Шевченку в березні тридцять дев’ятого, приурочене до 125-річчя від дня народження поета. Одночасно з відкриттям пам’ятника його ім’я було присвоєне Київському державному університету.
В кінці 30-х років у Києві розпочався просто-таки будівельний бум. Місто неначе готувалося до втрати половини історичних будинків.
Першого травня 1939 року Аля ходила дивитися на урочисте відкриття Центрального універсального магазину, який був побудований на розі вул. Леніна[27] і Хрещатика, про що в листі захоплено писала Льоні. А на Червоноармійську[28] вони з батьком і Семеном ходили дивитися на гігантське будівництво Центрального республіканського стадіону, який мали здати в неділю, 22 червня 1941-го. Листа, в якому йшлося про цей стадіон, Леонід отримав останнім. Він якимось дивом дійшов до нього. Потім листів від Алі вже не було. Адже ця дата, 22 червня, виявилася фатальною – почалася війна. І тому стадіон був урочисто відкритий лише після війни і, очевидно, з принципу – саме 22 червня. А квитки, продані на футбольний матч п’ятирічної давнини, діяли для тих, хто їх зміг зберегти.
Про це Леонід вже дізнався від Зіни Яківни, але бажання поглянути на стадіон в нього не було.
Інша справа – університетський сквер. Місце його дитячих прогулянок із батьком…
Капітан-лейтенант пірнув у спогади, поки роздивлявся пам’ятник Шевченку і червоний корпус, який виявився все ж не «головешкою», як висловився Миха, а цілком пристойною будівлею. Студенти і абітурієнти, ймовірно, щойно зараховані до університету, вже ходили навкруги, і декотрі заходили всередину. А отже, університет функціонував.
Потроху вечоріло. Леонід сів на лаву коло пам’ятника і роззирнувся навкруги. Прохолодні серпневі алеї парку не були порожніми. Багато містян висипало погожого вечора на прогулянку. Навпроти нього сиділа закохана парочка. Дівчина була в кумедному зеленому беретику з довгим хвостиком – «іждівєнцем», як такі тоді називали, що, немов антенка, стирчав убік, та в носочках з босоніжками. Льоня цю моду знав. Так і до війни дівчата вдягались. Зараз більше вже бачив їх без носочків, а їхні сукні –