Станіслава Романовського, російські матроси-революціонери закололи багнетами на порозі квартири вже на третій день після того, як більшовицька армія зайняла місто. Ті, що дивом вижили в перші криваві дні, розказували: грабувати Київ іменем революції червоні загони почали з Липок, з найбагатших кварталів. Усяку пристойно вбрану людину вважали за буржуя. Таких зупиняли просто на вулицях. А починала людина тікати – стріляли навздогін. Потім добивали, роздягали вже мертвих. Можна не чинити опору, але шанс вижити однаково був мізерний: убити могли за косий погляд.

      Зрозумівши небезпеку, містяни почали перевдягатися в простий одяг. Проте їх усе одно зупиняли патрулі, вимагали показати руки й, не побачивши на них мозолів чи розгледівши манікюр, волокли до найближчого штабу, де за кілька годин розстрілювали. Або й без мороки знищували класово чужий елемент, протикаючи бідолах багнетами тут-таки, на тротуарі.

      Мертве тіло Станіслава Романовського, високого, ставного, шістдесятирічного чоловіка, що був певен, ніби вдома найбезпечніше, лежало на порозі квартири ще добу. Поховати вбитого буржуя ніхто з уцілілих у різанині не наважувався. Це зробили самі червоні, звільняючи або, як самі сказали, вичищаючи квартиру для товариша комісара. Помешкання на Катерининській[3] йому дуже припало до душі. А тіло пана Романовського кинули на загальну купу. Як і решту тіл тих, кого вбили за ці дні в квартирах і на вулицях.

      Уже трохи згодом Шеремет дізнався, що присяжний повірений мав шанс уціліти, навіть мав намір переховуватися. Хоч, знаючи покійного тестя, Артем уявив собі, як складно йому, дворянинові, далася сама думка про те, що мусить, немов тарган, залазити в якусь вузьку шпарину. Та ще й у рідному місті. Проте страх перед смертю переважив. Адвокат міг пересидіти лихі часи, мав шанс потай вибратися з Києва. Але на нього доніс двірник Микита, який на революційній хвилі так само відчув себе пригнобленим пролетарем.

      Ні Артем, ні Ліда не могли зрозуміти, чим і коли Романовський встиг образити того дядька. Пан завжди вітався з Микитою, часом давав п’ятака, коли той запопадливо відчиняв браму, на Великдень та Різдво обдаровував рублем. А коли в Петрограді скинули царя, навіть почав ліберально простягати двірникові руку. Той спершу тиснув панську правицю нерішуче, боязко. Потім звик, уже перший почав совати адвокатові п’ятірню, називав товаришем, і від цього присяжний повірений трошки ніяковів. Хто б міг подумати, що одного разу двірник приведе до нього загін озброєних матросів на чолі з комісаром – так розповідали очевидці, ховаючи погляди від заплаканої та пригніченої Лідії Станіславівни…

      – То що ж не так у твоєму пролетареві з Пітера? – повторив Шеремет, не дочекавшись відповіді.

      – І зовсім він не мій, – у голосі Мирона почулися дратівливі нотки. – Ти теє, обережніше. Тепер у Києві слово «пролетар» треба промовляти шанобливо.

      – Може, ще й шапку перед ними ламати?

      – Треба буде – знімеш. Жити схочеш – на коліна