– Мій внесок, свояче. Я не обжирати прийшов.
– Ага, зараз нікого в Києві здорово не об’їси, – буркнув Мирон. – Товариші-більшовики кажуть, що теж голодують. Але я дуже в цьому сумніваюся. Чрезвичайка точно посилену пайку собі виписує, – зітхнув, додав з гіркою іронуєю: – Служба шкідлива.
Про Надзвичайну комісію – чека, чрезвичайку – та її діяльність Артемові Шеремету доводилося чувати чимало. Ось хоч би з Полтави: там уже орудували більшовики, й звідти розходилися відкриті заклики Короленка[1], наповнені більше емоціями гуманіста, ніж конкретними прикладами.
Молодший брат Лідії, його дружини, теж був не надто говіркий, коли Артем починав випитувати в нього, що з того правда, а що – чутки чи й відверта брехня. Хотів розібратися, як правильно поводити себе з чекістами, яких у Києві нізащо не обминеш. Але Мирон не хотів підтримувати розмови: так, ніби її тут, за стінами його квартири, хтось почує. І негайно покарає, щоб навіть наодинці не патякав зайвого. Не тільки про це, а й будь про що інше. Та й узагалі він не приховував невдоволення від появи родича. Проте Шеремет, щоб не розділяти себе з Мироном прірвою мовчання, все одно спитав:
– Чим це вона така шкідлива?
– Розстрілюють мало не щодня, – неохоче відповів свояк, сторожко озирнувшись, немов у темному куті заховався шпиг із револьвером. – А в лютому, ну, коли ото тільки придумали свою чека, взагалі між собою воювали. Прямо на вулицях.
– Це як?
– А отак! – згадавши це, Мирон ураз помітно пожвавився. – Територію ділили. Вулиці, квартали, на Липках переважно. Щоб простіше пояснити: ось тут грабують одні, на сусідній вулиці – другі. Один загін забреде на чужий город – другий огризається. Люди носа не потикають на вулицю і думають, як оце я: аби Бог дав, щоб вони один одного постріляли, – помовчав і додав, уже зовсім осмілівши: – Коли комісари трошки освоїлися в місті, чекісти почали по квартирах закуски шукати. Сміх і гріх.
– Тобто? – Артем далі відмовлявся розуміти почуте.
– Коли вип’єш, треба закусити, – з показною терплячістю розтлумачував Мирон очевидні речі. – Зазвичай напивалися на нічних патрулях та облавах. От і лізли в першу-ліпшу оселю. До мене ввалилося троє таких. Один, старший, навіть пояснив, чого вони такі п’яні. Нетутешній, із Пітера, робітник-путиловець.
– Совість заїла?
– У кого совість! У комісара з наганом? Ну тебе! – відмахнувся Мирон. – Каже, в нашому Києві тяжко йому. Колотить усього.
– І з чого ж його так тіпає? Набридло стріляти ворогів?
…У свої тридцять Шеремет уже встиг зажити слави досить перспективного лікаря. Хоч для медика, який прагнув, щоб його сприймали серйозно, вік справді був не досить солідний. Але ще півроку тому, коли вчився рятувати життя, він і гадки не мав, що отак спокійно говоритиме про страти.
За власну, хай невеличку, дореволюційну та довоєнну практику Артем не бачив стільки смертей, скільки побачив останнім часом. Аргумент, що, мовляв, кругом громадянська війна і дідько його розбере, хто за кого та проти кого йде в атаку, міг би задовольнити. Адже коли все почалося чотири з половиною роки тому, ще за царя, Шереметові нічого пояснювати не треба було. Є фронт, є тил, є загиблі герої, є поранені вояки. Уявляючи собі, скільки людських жертв приносить кожен день війни, він усе одно сприймав цифри по-філософському. Ще й дискутував із тестем та його друзями з губернських дворянських зборів, чи встановлює хто перед кожною воєнною кампанією відсоток припустимих утрат.
Уже й не вірив у те, що сам колись із піною в роті доводив: солдати й офіцери, готуючись воювати, повинні усвідомити, що теоретично кожен із них може загинути. А їхні керівники, зокрема й командувач, сам государ імператор, мусять відверто сказати їм, що всі вони разом і поодинці – мішень для ворожих куль. Ціль для багнетів. І гарматне м’ясо. Лише за таких обставин вояки чітко зрозуміють, що передова – це місце, де вбити можуть не того, хто праворуч чи ліворуч від тебе, а найперше тебе самого. Сміливість, відчайдушність і готовість померти за віру, царя та вітчизну будуть врівноважені бажанням прагматиків жити й боротися за найвищі ідеали.
Артемові слова присутні називали єрессю.
А самого Артема – хлопчиськом.
І всі хором бажали йому та всім присутнім, щоб війна ніколи не прийшла до їхніх домівок.
Тоді, не лише тисяча дев’ятсот чотирнадцятого, а й два роки по тому, ніхто всерйоз не припускав, що війська кайзера дійдуть до Київської губернії. Хоч, як порівняти з Харковом, а надто з Москвою, не кажучи вже про Петроград, їхнє місто лежало якнайближче до Східного фронту. До того ж усі вони, навіть Діда, тоді ще Артемова наречена, щиро раділи, коли переможна російська армія зайняла значну частину Галичини й Буковини, просуваючись на захід. Тесть підняв за це бокал на заручинах. Якраз о тій порі після багатьох невдач військо нарешті досягло успіхів на