Байки старого альпиниста. 2-й выпуск. Нарочно не придумаешь. Игорь Азарьев

він мав аж третій розряд по альпінізму, та я теж не промах, я вже мав значок «Альпинист СССР», отож для нас оті скелі – як кажуть по коліно. Авжеж, я ходив на Гумачи, а це вам не якась там скеля, це самi Гу-ма-чи. Так що нам ота скеля:

      Як поперлися ми здуру

      Аж на саму верхотуру,

      А бодай би біс її забрав,

      Егеж…

      Отож, ми знайшли у себе кусень мотузки, котра мала назву репшнур, на всілякий випадок, та поперлися на оту скелю. Там була така широка ущелина вся зачурхана колючим чагарником. Та ми якось продерлись через оці чагарники досить безпечно, а далі треба було перетинати стіну. До долу – гладка стіна 30 м, поперек якась щелина, а там на крутому схилі сухі гілки. Я знайшов якийсь виступ, зачепив мотузку, Мишко зачепив за пояс і пішов. Я якось страхував його, і він благополучно переткнув оцю стіну. Він вийшов на крутий трав’яний схил, а от зачепитись нізащо. Та він взяв просто в руки мотузок і казав мені:

      – Ну давай, якщо згоден, твоя черга.

      Та нічого робити, і я посунувся по тій щелині. Страху натерпівся чимало, та якось проповз до того схилу. Там ми назбирали гілок та покидали до низу, а потім почали міркувати: як нам повернутись назад: перетинати оту кляту стіну ми не наважувались – натхнення не було. Тут сказався наш дуже великий досвід. Подивились в гору, а там стіни не такі страшні, подивились до долу – дуже моторошно, і вирішили піднятися на самий верх скелі, а потім хильнути до бухточці вже знайомою стежкою.

      Вирішили і поперлися вже не з такого дуру як раніше вгору. Там була якась ущелина, короткі стіни, чагарники, щелини тощо. Та вже був південь, було спекотно та свербіло у пузі. Пити та їсти дуже хтілося. По дорозі знайшли кущ ожини та покуштували оцих ягід. За деякий час ми вдерлися майже на вершину, та побачили колючий дріт та вояка з ружжом.