Побіч їх, свідомий своєї гідності і високого становища, сидів пан Каре-Ламадон – людина статечна й поважна серед бавовнярів, власник трьох прядилень, кавалер Почесного легіону і член генеральної ради. За імперії він увесь час очолював помірковану опозицію з тим тільки наміром, щоб надбати згодом більше на приєднанні до партії, з якою він змагався, за його власним висловом, лицарською зброєю. Пані Каре-Ламадон, набагато молодша від свого чоловіка, була втіхою для родовитих офіцерів, призначених до руанської залоги.
Вона сиділа навпроти свого чоловіка – маленька, гарненька, закутана у свої хутра, – і тоскними очима розглядала середину злиденного диліжанса.
Її сусіди, граф і графиня Гюбер де Бревіль, мали одне з найдавніших і найславетніших прізвищ у Нормандії.
Граф, старий шляхтич, величний на вигляд, силкувався хитрощами свого вбрання підкреслити свою природну подібність з королем Анрі IV, який, коли вірити легенді, – гордощам фамільним, – спричинився до вагітності однієї з паній Бревіль, а чоловік її з цієї ж причини став графом і губернатором на провінції.
Граф Гюбер, колега пана Каре-Ламадона по генеральній раді, репрезентував партію орлеаністів у департаменті. Історія його одруження з дочкою одного дрібного корабельника з Нанта назавжди залишилася загадкою. Але оскільки графиня була справжньою аристократкою, вміла у себе приймати краще за всіх і навіть уславилася як полюбовниця одного з синів Луї-Філіппа, – все вельможне панство поважало її, і її салон уважався за перший в окрузі, єдиний, де збереглась старосвітська поважність, і туди важко було втрапити.
Багатство Бревілів, усе їхнє нерухоме майно давало, як казали, щось із п’ятсот тисяч щорічного прибутку.
Оці шестеро займали глибину диліжанса й уособлювали забезпечену, спокійну і сильну верству громадянства, верству поважних і чесних людей, вірних релігії, людей з твердими принципами.
Так якось випало, що все жіноцтво сиділо на одній лавці; а графиня мала за сусідок ще двох черниць, що весь час, перебираючи чотки, шепотіли «Pater» і «Ave». Одна з них була вже літня, з подзьобаним обличчям, так ніби в нього влучив цілий набій шроту. Друга, дуже мізерна з вигляду, мала прекрасну, але хворобливу голівку й сухотні груди, підточені тією ненажерливою вірою, що творить мучеників та фанатиків.
Але всю увагу привертали чоловік та жінка, що сиділи навпроти двох черниць.
Чоловік був добре знаний Корнюде, демократ, страхіття для всіх статечних людей. Років зо двадцять він купав свою величезну руду бороду в келихах по всіх демократичних кав’ярнях. Він пустив за вітром з товаришами й приятелями своїми чималий спадок, що дістав од свого батька, колишнього цукерника, і нетерпляче ждав запровадження республіки, щоб обійняти якусь посаду, вислужену стількома революційними частуваннями. Четвертого вересня, можливо, внаслідок чийогось жарту, він певен був, що його призначено на префекта, але коли захотів стати