Дивиться і туга проймає його, якісь дивні радісні промені сипляться з очей, – вона така гарна, така гарна!
– Я чую тебе, чую, – говорить він до неї, – та як тебе змалювати? Що мені не дає вловити ту твою глибоку тугу за утраченим щастям?! Що є між нами, що ділить нас, що, дівчино кохана, зоре моя!
Дівчина наче оживає, далі уста її розхиляються і він чує виразно:
– Твоя жінка! Твоя жінка!
Вжахнувся і подався взад. Дивиться – вона сміється до нього, але не жива і не мертва – твір мистецтва.
Встав з крісла, став ходити по кімнаті, в душі прокидається жаль до жінки, серце окриває туга за самотою, туга за давньою волею, розростається, цілу душу туманом сповила…
– Що вона робить? – блиснуло йому в голові.
Станув, відхилив двері і тихо підійшов через спальню в іншу кімнату, якої два вікна виходили на вулицю.
Були відчинені, в однім хильцем оперта стояла його дружина. Навшпиньки підійшов ближче – не плакала! Глянув у друге вікно, дивиться – йде високий, рослий мужчина, славний лікар, багатий на ціле місто. Високе його чоло, здоровий вус, бистрі очі і ставна постава були приманою для жінок цілого міста, тим паче, що парубочив іще, та й багатир був.
Саме переходив попри друге вікно і вклонився його жінці.
– Добрий вечір! – промовив.
Відклонилась мовчки з вимушеною усмішкою. Лікар перейшов раз і другий раз повернув і знов…
«Чого він шукає під моїми вікнами?» – подумав Іван.
Страшна думка скребла за серце. Саме як переходив коло вікна, здавалось йому, що повернув очі на його жінку. Слідкував за ним – дійсно: лікар відвернувся лицем до неї і усміхнувся.
Серце Івана гей жаром обсипало.
– Ганно! – відозвався глухо.
Не ворухнулась, мов не чула, ждала, аж підійде до неї та й обійме, припрошувати стане.
– Ганно, геть від вікна! – крикнув суворо.
– Що, Ваня, що тобі? Такий голос! – заговорила з острахом.
– Відступись! кажу тобі, ти мене зі світа зженеш! – очі загоріли в нього, як дві свічки.
– Ваня, Ванечко, – защебетала солодко, – хіба ж я що? Я тобі неба рада прихилити!
– Не солодись, знаюся на тих солодощах, бісова тварюко!.. – кричав несамовито Іван, падучи на отоману.
Припала до нього, як ясочка.
– Геть! – відтрунув її, понурившись, як ніч; встав і відійшов у іншу кімнату. Жінка припала до отомани, як збита лелія, і захлипала гірко.
Три дні не заглядав до свого ательє, а хоч і зайшов, думки його були далеко не при образі – забрала думки червона зависть та краплями гарячого олова скапувала на серце. Ходив, як хмара, а зазирці слідив, куди жінка не повернеться; не говорив до неї ні слова, а очі його падали на кожний її рух, падали на її чудово різьблену постать і цілували її високе лоно, стан її гнучкий і високий.
Він любив її, ах! як він любив її тепер, яким палким коханням голубив її! Вона така красна, чудова, зоря його єдина, – вона його любка, його!.. А прецінь вона…
Три дні були з собою нарізно. Третього дня не видержав, упав біля неї і ревно заридав, як дитина.
– Ти плачеш?!