– Хіба ваш роман «Факельна хода» не про національні проблеми? – це вже прозвучало російською. Причому, з московською говіркою – Давидов прекрасно розрізняв акценти.
Денис повернувся на голос.
Це Кротов, «Літературна газета». Він! На лінкор або крейсер не тягне, але як протичовновий корабель – цілком. Усе-таки виставка у Варшаві, сюди Соловйова не пошлеш! Доводиться обходитися дрібнішими рибками!
Кротов – той іще кадр! Старий, перевірений, вірний – справжній шакал пера! Огрядний, спітнілий, із обличчям, на якому написано хронічне нетравлення і багаторічний запор. Жовчний, злий, аж сочиться недоброзичливістю, як гниле м’ясо – червоною рідотою. Давидов-белетрист для нього завжди був недостатньо високочолим, але писати про нього доводилося: він модний тренд! Його перекладають! У нього великі наклади на заході та в колишніх радянських республіках, і читачі ходять за ним, як собача зграя за тічною сучкою! Яка несправедливість – приділяти увагу письменнику, що не бажає писати нудно, не любить інтелектуальну прозу, не дивиться на колег по цеху, відкопиливши нижню губу, і не підтримує нинішню ідеологію країни, мовою якої, мерзотник, має щастя творити!
– Ні, пане Кротов. «Факельна хода» – не про національні проблеми: це книга про реінкарнацію нацизму. Вона про нацизм і нацистів, якими ми бачимо їх сьогодні. Про те, що вони – реальність.
– Дуже неполіткоректна книга, – зауважив Кротов мимохідь. – Особливо у вашому нинішньому становищі та для вашого нинішнього оточення.
Відповідь його не цікавила, він заготував промову заздалегідь.
– Якби її написав якийсь політик лівого спрямування, то це була б річ звичайна. Але ви не політик, ви автор жанрової літератури, причому в країні, для якої пишете мовою ворога. Але ви – дозволений ворог і дозволяєте собі кепкувати, знущатися над серйозними проблемами, злісно підбивати і читачів, і владу. Ви, напевно, почуваєтесь, як блазень при королівському дворі – у цілковитій безпеці. Вам же все прощають…
– Точно! – вигукнув Давидов, зображуючи радість.
Насправді він деякий час роздумував, чи не влаштувати просто зараз потворну сцену з мордобоєм, але уявив собі, з яким тріумфом цей літературний черв’як від критики дістане тілесні ушкодження і почне всім демонструвати розбитий п’ятак, і від цікавої загалом думки відмовився.
– Звичайно ж, ви маєте рацію! І яке точне, історично виправдане порівняння! Блазень при дворі! Мені все можна! Низький жанр! Прекрасне становище, пане Кротов! Не вважаєте? Можу говорити що хочу! Писати що хочу! Їздити куди хочу! І немає наді мною ані цензора, ні головного редактора. Я маю право бути неполіткоректним. Мене за це не звільнять,