– Дивовижно, – немов смакуючи невидиме, онук воєводи порухав губами. – Деякі зі спільних знайомих присягалися на ясній зброї, що вже після третьої ночі вона вимагає в чергового мурчика реверції9. Що воно так само незворотньо, як схід сонця або ж татарська навала взимку.
– Можна припустити, що схизмат має здоровенного прутня, – смикнув плечами Кіт.
– Amor ordinem nescit10, – зауважив Мечислав, сподіваючись, що висока латина зробить доречнішим його втручання до розмови про незнайомих персон.
– Ніби й так, – кивнув Агріппа й вираз чи то невдоволення, чи то злої іронії на мить ускладнив його обличчя. – Але ж, пане Мечиславе, ви просто не уявляєте собі ані Зосі Скибицької, ані зануди Яна. Якби ви побачили їх поряд, то, повірте мені, оцінили б всю абсурдність ситуації, її повне протиріччя з законами натури. Тут вже любов не лише не знає порядку, але й не розрізняє породи. Тут зливаються в обіймах несумісні стихії. Сеча і полум’я, лайно і роза, вайлуватий кентавр і бурхлива німфа. Cancer leporem capit!11
– Лайно і роза! Оце, ясна курва, влучно! – Ревула щиро розреготався, відтак затяжно закашлявся. Приятель штурхнув його в спину.
– Не вдавися, – сказав Кіт.
І, як здалося сину підстарости, кинув на Мечислава сумний погляд, наче вибачаючись за присутність в компанії грубіяна.
– А давайте наб’ємося до Зосі в гості, – відкашлявшись, запропонував Ревула. – Вони не чекають, а ми отакі туди прийдемо, привітаємося як старі знайомі і все там перевернемо. Чи ми, курва, того не варті?
– Лише як старі знайомі? – гмикнув Агріппа.
– І між іншим розвідаємо, чим причаровують бурхливих німф, – докинув Кіт.
– Хочеш побачити, який задовгий у зануди прутень? – знов реготнув Ревула.
– Зараз ти мій побачиш. І заплатиш за себе.
– Пропозиція дика й саме тому мені подобається, – підсумував Агріппа й звернувся до Мечислава:
– Пан з нами?
– Гей, шинкарю! – гукнув, дзвякнувши капшуком, Кіт.
І тим звільнив сина підстарости від необхідності відповідати. Мечислав лише погідно кивнув, не вірячи у таку фортуну. Він вже кинув обмислювати свої передчуття, загадкові погляди та несподівані інтонації. Та й на грубощі Ревули йому тепер було начхати. Майбутнє лягало під ноги, а спину підпирало попутним вітром.
«Все, як по писаному. Той нехрист таки знається з “чимось”», – вирішив він і відчув щось подібне до миттєвого запамарочення.
Утім, воно було лише миттєвим.
Скибицька мешкала зовсім поряд з «Корабелою» – не довелося й відв’язувати коней. Розлякавши голодранців та псів, компанія зупинилася перед брамою. Та вела до приземкуватої кам’яниці, перший поверх якої склали з дикого каменю. Ревула взявся грюкати до клямки кільцем, що звисало з залізної баранячої морди. Кіт намагався допомогти грубіянові свистом, але це йому погано вдавалося.
Над брамою відкрилися масивні