– А я тут до чого?
– Пан електор Штефанович всю цю справу ретельно розібрав і сказав чого нам усім варто очікувати. Позаяк ви, пане, під час бійки відступилися від тих гультяїв – а ви ж відступилися, правда – і перейшли на наш із Яном бік, то трибунал розбиратися не буде й долучить вас до свого рішення. Та й калуська поганка подасть свої рочки30 на всіх нобілів, що були у домі й мали при собі зброю. Вас, зрозуміло, рано чи пізно виправдають, але на то піде час та купа талярів. І доведеться вам сидіти у князя в спіжарні31, а може й в підземному казематі. Навіщо ж вам, молодому і такому гарному, втрати в здоров’ї?
– Але куди я тепер поїду? Хіба до рідних пенатів, у Хирлицю?
– То вже все вирішено, ви не турбуйтеся, – посміхнулася Скибицька. – Ми з Яном часу не гаяли. Пан електор сказав, що той пан Виговський, з яким ви познайомилися дорогою сюди, вже завтра, не чекаючи на весілля, відправиться до Корсуня. Пан електор вже розповів пану Виговському про цей прикрий випадок. А Виговський, як і пан електор, однієї з Яном і вами віри, ходить до грецької церкви та доброго русинського роду. Він радо допоможе одновірцям проти папіжників.
– А ви, панна?
– Я римської віри, але ж не в цьому справа.
Мечислава не здивувало, що Скибицька так легко відступила від інтересів католицтва. Він вже зрозумів, що легкість числилася серед основ її вдачі.
– Все це якось несподівано й навіть смішно… – у нього розболілася голова і думати не хотілося; особливо про те, у яку халепу він вляпався на пустому місці.
– Але то не жарти, – посуворішала німфа. – Минулого року такий собі пан Малиновський зайшов до «Корабели», де якраз була сильна бійка. Він лише переступив поріг, коли там зарізали заїжджого шляхтича, і всі гультяї кинулися навтьоки. Так його, до вияснення події, протримали аж три тижні у холодному льосі так, що він застудився й невдовзі помер. А тут справа поважніша. В зарізаного гультяями не було сестри, заміжньої за шляхтичем, що ходить у францимирі32 самого руського воєводи.
– Ви такі жахи розповідаєте… – новий приступ нудоти змусив сина підстарости підсунути собі тацю до підборіддя. Скибицька допомогла йому. Коли шлунок остаточно звільнився від обіду, Мечислав перепитав:
– То Виговський погодився взяти мене з собою?
– Звісно. Пан писар про вас високої думки.
«Високої думки! – подумки скривився син підстарости. – Та він лише двічі розмовляв зі мною, та й то про всякі бздури».
– Сподіваюся, – вголос сказав він, – що до завтрашнього дня мене не запроторять до цюпи.
– Не запроторять, – запевнила німфа. – Навіть якби Кіт вже поскакав до Калуша,