– Можете сподіватися, вівчарю, – зневажливо посміхнувся маркіз.
– Тоді, – сказав Девід, плюснувши вино з бокалу в зневажливі очі, які з нього насміхалися, – можливо, ви погодитеся битися зі мною.
Лють вирвалася з величавого пана єдиним прокльоном, ніби затрубили в ріг. Він вихопив меч із чорних піхов і гукнув до власника дому, який тинявся поряд: «Меч сюди, для цього тюхтія!» Тоді розвернувся до дами, засміявся так, що в неї захололо серце, і сказав: «Багацько ж клопоту ви мені завдаєте, мадам. Здається, мені судилося знайти вам чоловіка й зробити вас вдовою за одну ніч.
– Я не вмію битися на мечах, – сказав Девід. Він почервонів, коли зізнався в цьому перед своєю дамою.
– Я не вмію битися на мечах, – перекривив його маркіз. – Будемо битися як селяни на дубинах? Hola! Франсуа, мої пістолі!
Вершник приніс з екіпажа два блискучі пістолі, оздоблені різьбленим сріблом. Маркіз кинув один із них на стіл поряд з рукою Девіда.
– На інший кінець столу, – вигукнув він, – навіть вівчар може спустити гачок. Не багатьом, однак, випадає честь вмерти від руки де Бупартіса.
Вівчар і маркіз стали один навпроти одного на краях довгого столу. Власник дому, якого кинуло в жар від страху, схопив ротом повітря і, затинаючись, сказав: «М-м-монсеньйоре, заради Христа! Не в моєму будинку! Не проливайте кров – це ж прожене мені клієнтів…» Загрозливий погляд маркіза змусив його прикусити язика.
– Боягузе, – вигукнув пан із Бупартіса, – спробуй не цокотіти зубами й подай нам сигнал, якщо зумієш.
Коліна господаря припали до землі. Він не мав слів. Навіть жодного звука не міг зі себе видобути. Жестами він молив про мир для свого дому та клієнтів.
– Я подам сигнал, – сказала чистим голосом панна. Вона підійшла до Девіда й солодко його поцілувала. Її очі ясно блистіли, а до щік повернувся колір. Вона стала під стіною, і чоловіки направили одне на одного пістолети, готові до сигналу.
– Un-deux-trois!
Постріли пролунали майже одночасно, так що свічки замерехтіли всього раз. Маркіз стояв і всміхався, розчепіривши пальці лівої руки на столі. Девід встояв і дуже поволі повернув голову, шукаючи очі дружини. А тоді, як одяг падає там, де його повісили, він опустився, зім’ятий, на підлогу.
З криком страху й відчаю овдовіла діва підбігла й схилилися над ним. Вона знайшла його рану, а тоді підвела той самий блідий, меланхолійний погляд.
– У серце, – прошепотіла вона. – О, його серце!
– Ходімо, – прогримів голос маркіза, – в екіпаж! Я не допущу, щоб день застав мене з тобою на руках. Ми тебе ще раз видамо заміж, і за живого чоловіка. За наступного ж, хай він виявиться хоч розбійником, хоч селянином, кого нам тільки підкине дорога. Ходімо вже, в екіпаж!
Маркіз, невблаганний і величезний, дама, знову загорнена в загадковий плащ, вершник зі зброєю – усі рушили